— Не знаю, який ґедзь її вкусив,— сказав Том.— Чи не ушкодилася чимось.
— От за чим не рюмсатиму,— промовив Ел,— це коли наша мандрівка скінчиться. Досхочу маю цієї чортової машини, ситий під зав’язку.
— Ти збіса гарно роботу провів,— сказав Том,— добру машину обрав. Майже не було з нею клопотів.
Усю ніч вони продиралися крізь задушливий морок, і зайці, потрапляючи у світло фар, щосили довгими пружними стрибками тікали від машини, яка трусилася по дорозі. На світанку попереду сяйнули вогні Могаве. Перше проміння осяяло високі гори на заході. У Могаве взяли води, мастила та поповзли далі до вершин, і тепер світання осявало родину в усій повноті.
— Ісусе, пустелю проїхали! — сказав Том.— Татку! Еле! Заради всього святого, чуєте! Пустелю проїхали!
— Я страшенно втомився, мені вже байдуже,— відповів Ел.
— Хоч’, я поведу?
— Ні, зажди трохи.
Вони проїхали через Тегачапі в осяйному ранку, і за ними стало сонце, а потім вони раптом побачили внизу розлогу долину. Ел натиснув на гальма і став посеред дороги.
— Ісусе! Дивіться! — крикнув він.
Виноградники, фруктові сади, широка рівна долина, зелена й чарівна, дерева, висаджені рядами, і фермерські будиночки.
А батько промовив:
— Господи Всемогутній!
Далині — міста, містечка, сади, поля, і вранішнє сонце заливає велику долину золотим сяйвом. Позаду засигналили машини. Ел рвонув до узбіччя та припаркувався.
— Хочу, аби ви все роздивилися.
Вранішнє сонце заливало золотом зернові поля, ряди верб, евкаліптових дерев, висаджених рівненько.
Батько видихнув:
— І не гадав навіть, що отаке буває.
Персикові дерева і гаї волоських горіхів, темно-зелені плями помаранчів. Між деревами — червоні дахи і повітки — комори, де повно добра. Ел вийшов і розходив ноги.
Він покликав:
— Ма’, вийдіть, погляньте. Ми вже приїхали!
Руті з Вінфілдом спустилися згори, а потім стали мовчки, у благоговійному остраху, пригнічені видовищем великої долини. У серпанку імли танули відстані, й земля все розчинялась і розчинялась удалині. На сонці зблиснув вітряк, і поворот млинового крила здалеку нагадував геліограф[20]. Руті з Вінфілдом дивилися на це, і дівчинка пошепки промовила:
— Каліфорнія.
Вінфілд беззвучно поворушив устами, повторюючи це по складах.
— Тут є фрукти,— уголос промовив він.
Кейсі й дядько Джон, Конні й Ружа Шаронська спустилися з машини. І всі вони стояли мовчки. Ружа Шаронська почала поволі відкидати пасма волосся назад, а коли мимохідь позирнула на долину, повільно опустила руку.
Том спитав:
— А де мама? Я хочу, аби мама побачила це. Чуєте, ма! Ходіть-но сюди.
Мати забарливо спускалася до них, тримаючись за бортові дошки.
Том побачив її та скрикнув:
— Господи, ма’! Чи не заслабували ви?
Обличчя в матері застигло, наче замазка, поблідло, як стіна, а очі, здавалося, глибоко запали, повіки почервоніли й набрякли від утоми. Її ноги торкнулися землі, й мати зібралася на силі, тримаючись за борт, щоб не впасти. Її голос звучав хрипко, наче каркання.
— Так, значить, ми проїхали пустелю?
Том показав пальцем на велику долину.
— Дивіться!
Вона обернула голову, напіврозтуливши рота. Пальці дібралися до горла та легенько прим’яли шкіру м’якими брижами.
— Слава Богу! — сказала вона.— Уся сім’я тут.
Ноги її підігнулись, і вона сіла на підніжку.
— Ма’, вам недобре?
— Ні, просто зморилася дуже.
— Ви так і не спали?
— Ні.
— Бабці було зле?
Мати подивилася на свої руки, що тепер безсило лежали в неї на колінах, як стомлені коханці.
— Це я хтіла зачекати, аби не казати вам. Аби все гаразд було.
— Так бабці погано,— сказав батько.
Мати підняла очі та глянула на долину.
— Бабуня померла.
Вони вп’ялися в неї очима — усі, й батько запитав:
— Коли?
— Ще до того, як нас уночі зупинили.
— Так ось чому ти не хтіла, аби нас обшукували.
— Я боялася, що ми не доїдемо,— сказала вона.— Казала бабці, що нічо’ не змінити. Сім’ї тре’ проїхати пустелю. Я ж їй казала, усе казала, а вона вже була на Божій дорозі. Ми не могли ставати в пустелі. У нас же молодь, малі... і Ружа Шаронська в тяжі. Я ж їй усе сказала.— Вона підняла руки і на мить затулила обличчя.— Її тре’ поховати там, де красиво, зелено,— стиха промовила мати.— Щоб дерева були, а навколо файно. Хай уже голову складе тут, у Каліфорнії.
Родина подивилася на матір з якимсь острахом перед її незламністю.
Том вимовив:
— Ісусе Христе! Так ти провела з нею всю ніч!
— Уся родина мала доїхати,— нещасним голосом відповіла мати.
Том наблизився до неї впритул і поклав нені руку на плече.
— Не чіпай мене,— мовила вона.— Я витримаю, тільки не чіпай. Я маю вистояти.
— Тре’ нам далі їхати,— сказав батько.— Тре’ нам спускатися.
Мати поглянула на нього.
— Можна... можна я спереду сяду? Не хочу туди повертатися... не можу більше. Зморилася вкрай. Сил нема.
Вони залізли на вантажівку, намагаючись уникати поглядами моторошної картини — небіжчиці, накритої ковдрою — навіть голова була щільно загорнута. Вони рушили до своїх місць і намагалися не дивитися ні на горбочок під ковдрою, що мав би бути носом, ні на крутий виступ підборіддя. Намагались уникати цього видовища — і не могли. Руті з Вінфілдом, притиснувшись одне до одного якомога далі від тіла, втупилися в обриси фігури.
І Руті прошепотіла:
— Ось бабуня, вона зовсім мертва.
Вінфілд урочисто кивнув.
— Вони зовсім не дихає. Страшенно мертва.
І Ружа Шаронська стиха сказала Конні:
— А її не стало просто в нас на очах...
— Відки ми знаємо? — заспокоював він її.
Ел піднявся на складені речі, щоб звільнити місце в машині для матері на сидінні. Ел вирішив трішки поприндитися, тому що відчував смуток. Хлопець сів поряд з Кейсі та дядьком Джоном.
— Ну, пора їй було. Думаю, час її настав,— почав Ел.— Усі мають померти.
Кейсі з дядьком Джоном обернулися до нього: очі в них не мали жодного виразу, дивилися на Ела так, нібито він був кущем, який раптом з якогось дива заговорив.
— Ну хіба не правда? — запитав Ел.
Вони відвернули погляди, лишивши Ела засоромленим, похмурим і пригніченим.
Кейсі подивовано промовив:
— Усю ніч безперервно — вона була зовсім сама, наодинці з нею.— І провадив: — Джоне, така жіноча любов лякає мене. Змушує боятись — і почуватися покидьком.
Джон спитав:
— Чи це гріх? Чи можна щось у цьому назвати гріхом?
Кейсі приголомшено обернувся до нього:
— Гріх? Ні, ніякого гріха в цьому нема.
— Я ніколи нічо’ не робив, аби не нагрішити,— мовив Джон і задивився на довге обгорнуте тіло.
Том, мати й батько влаштувалися на передньому сидінні. Том відпустив гальма і витиснув зчеплення. І важка вантажівка рушила, пирхаючи та трусячись, смикаючись униз по схилу. Сонце світило їм у спину, а золотаво-зелена долина розстилалася перед ними. Мати повільно похитала головою.
— Як тут миленько,— сказала неня.— От якби вона це побачила.
— От якби ж то,— озвався батько.
Том поплескав по керму.
— Вона була надто стара,— сказав він.— Вона б нічо’ тут не побачила. Дідо, той згадав би, як бачив індіанців, у преріях бував, як ще молодим хлопцем був. А в бабці перед очима б так і стояла хатинка — перший будиночок, де вона жила. Вони були надто старі. Хто справді все побачить, так це Руті з Вінфілдом.
— Ти, Томе,— сказав батько,— говориш уже як дорослий чоловік, сливе як проповідник проказуєш.
20
У XIX — на початку XX ст.— військовий пристрій для телеграфування сигналів дзеркалами, що відбивають сонячне проміння. Був популярним у США. Аналог азбуки Морзе. Нагадує одне або кілька дзеркал на тринозі.