Розділ 22
уло вже пізно, коли Том Джоуд їхав по сільській місцевості в пошуках табору у Відпетчі. Дорога була погано освітлена. Тільки відблиски на небі з того боку, де лишився Бейкерсфілд, показували напрямок. Вантажівка їхала повільно, похитуючись, зганяючи безпритульних котів, які тікали від неї з дороги. На перехресті показалося кілька білих дерев’яних хатинок, збудованих упритул.
Мати заснула в кріслі, а батько надовго замовк і замкнувся.
— Не знаю, де це,— сказав Том.— Мо’, зачекаємо, доки розвидниться, хай хтось проїде — спитаємо.
Він зупинився на перехресті, де стояв дороговказ, а поруч став інший автомобіль. Том висунувся:
— Ей, містере. Чи не знаєте, де тут великий табір?
— Прямо вперед.
Том дав газ і поїхав перехрестя. За кількасот ярдів він зупинився. Перед ним стали висока загорода з колючого дроту і широкі ворота. Трохи віддалік од воріт виднівся маленький будиночок, у віконці якого горіло світло. Том повернув машину. Вантажівка різко підстрибнула і знову стала.
— Ісусе! — мовив Том.— Не бачив, що тут насип.
Сторож підвівся з ґанку і підійшов до машини. Прихилився до борту.
— Обережніше,— сказав сторож.— Іншим разом будь уважний.
— Що це таке, заради Бога?
Сторож розсміявся.
— Ну, дітлашня тут невгамовна гасає. От кажеш-кажеш людям, аби обережніше їздили, а вони про відповідальність забувають. А от варто їм один раз на насип наткнутись — і вже не забудуть.
— Ой! Так. Сподіваюся, нічо’ не зламав. Кажуть... чи є тут для нас місце?
— Є в таборі одне. Скільки вас?
Том полічив на пальцях.
— Я, татко, мама, Ел, і Ружа Шаронська, і ще дядько Джон, Руті з Вінфілдом. Ці двоє ще діти.
— Ну, думаю, можемо вас облаштувати. Речі для намету маєте?
— Брезент великий, щоб напнути, і матраци.
Сторож став на підніжку.
— Їдьте по цьому ряду до кінця, повертайте праворуч. Впишемо вас у санітарну частину номер чотири.
— А що це таке?
— Там туалети, душові кабіни й ванни.
Мати наполегливо спитала:
— А кадуби... і водогін там є?
— Звісно.
— Ой! Слава Богу,— мовила мати.
Том спочатку проїхав у темряві довгим рядом наметів. У низькій будівлі санітарної частини горіло світло.
— Паркуйся тут,— сказав сторож.— Це місце гарне, щойно звідси виїхали.
Том зупинив машину:
— Просто тут?
— Еге. Тепер хай інші розвантажують машину, а ти ходи зі мною, я вас усіх запишу. Лягайте спати. Табірний комітет зайде вранці та все пояснить.
Том опустив очі долу.
— Копи? — спитав він.
Сторож розсміявся.
— Жодних копів. У нас свої є. Люди тут самі своїх копів обирають. Проходь.
Ел зіскочив з вантажівки й підійшов до них.
— Лишаємося тут?
— Так,— відповів Том.— Ви з татом розвантажуйте, доки я в офісі буду.
— Тихіше,— зауважив сторож.— Майже всі сплять.
Том у пітьмі пройшов кілька кроків по офісу й потрапив у крихітну кімнатку, де вміщалися тільки старий стіл і стілець. Охоронець сів за стіл і дістав бланк.
— Ім’я?
— Том Джоуд.
— А це ваш батько?
— Так.
— Його ім’я?
— Теж Том Джоуд.
Питання тривали. Звідки, як довго в штаті, ким працювали. Сторож підвів очі.
— Це я не з цікавості. Робота вимагає.
— Авжеж,— погодився Том.
— Ну... а гроші є?
— Трохи.
— Не зовсім без грошей?
— Кажу ж, трохи. А що?
— Ну, проживання коштує долар на тиждень, але можете відпрацювати: виносити сміття, тримати табір у чистоті й таке різне.
— Ми це вирішимо,— сказав Том.
— Комітет побачите завтра. Там розкажуть, як усім у таборі користуватися, які правила тощо.
Том спитав:
— Скажи... а що це таке? Що це за комітет?
Сторож знову сів.
— Він чимало робить. Тут є п’ять санітарних частин. Кожна обирає свого члена в Центральний комітет. А після комітет приймає закони. Що скаже, те й роблять.
— Ма’ть, суворі люди,— сказав Том.
— Ну, ви ж можете їхні дії оскаржити, проголосувати проти — і їх знімуть так само швидко, як і обрали. А роботу комітет чималу виконує. От, скажімо, таке... знаєш проповідників з отих святих качунів[22]? Повсякчас довкола людей крутяться, переслідують, до себе заманюють, а за проповіді грошики тягнуть. Ну, вони й тут у таборі проповідувати хотіли, і старі люди їх підтримували. Дійшло це до Центрального комітету. Провели збори і все вирішили. Сказали: «Будь-який проповідник може в цьому таборі проповідувати. Ніхто не має права брати за це гроші». От старі люди засмутилися — бо з тої миті проповідників тих і сліду не стало.
Том засміявся, а потім спитав:
— Ти хоч’ сказати, що оті, хто в тому комітеті працює... тут і живуть?
— Аякже. І все в них виходить.
— А ти про копів згадував...
— За всім порядком стежить Центральний комітет, він і правила встановлює. Ще є жіночий комітет. Жінки до твоєї матері навідаються. Вони дітям допомагають, стежать за чистотою в санітарних частинах. Якщо твоя мати не працює, то доглядатиме дітей тих мам, які працюють, а коли на роботу влаштується — інші для догляду знайдуться. Вони шиють, а ще їх няньки навчають. Усього вчать, як і що.
— Хочеш сказати, тут копів нема?
— Ні, сер. Жоден охоронець сюди без ордера не пройде.
— Ну, а як хтось набешкетує, чи вп’ється, чи нахуліганить, то як тоді?
Сторож проткнув олівцем промокальний папір.
— Ну, спочатку його комітет попереджає. Удруге — вже серйозну догану робить. А втретє — з табору виганяють.
— Боже Всемогутній, аж не віриться! Сьо’дні помічники шерифові й оці хвертики в кашкетиках — так вони біля річки табір спалили.
— Їм сюди ходу нема,— сказав сторож.— Увечері наша молодь іноді охорону ставить, особливо як у нас вечірки з танцями.
— Вечірки з танцями? Ісусе Христе!
— Найкращі в окрузі танці щосуботи ввечері.
— Господи! Чом би не побільше таких таборів?
Сторож нахмурився.
— А оце тобі доведеться з’ясувати самотужки. Іди спати.
— Добраніч,— сказав Том.— Мамі тут повинно сподобатися. З нею вже бозна-скільки по-людськи не велися.
— Добраніч,— відповів сторож.— Поспи. У нас підйом рано.
Том пройшов між наметами. Його очі звикали до сяйва зірок. Він побачив, що ряди поставлені рівно, а біля наметів нема жодного бруду. Проходи були підметені та засипані. З наметів долітало сонне хропіння. Увесь табір гудів і дзижчав. Том ішов неквапно. Нарешті він зупинився біля санітарної частини номер чотири і зацікавлено поглянув на неї: нефарбована будівля, присадкувата і як слід не тесана. Під дахом, але відкрита з обох боків — пральня з рядами лотків. Він побачив вантажівку Джоудів, припарковану поряд, і не поспішаючи попрямував до неї. Брезент уже напнули, у таборі було тихо. Коли Том наблизився, з тіні вантажівки виникла якась постать і підійшла до нього.
Мати тихо спитала:
— Томе, це ти?
— Так.
— Ш-ш! — прошепотіла вона.— Усі сплять. Просто з ніг звалилися.
— Вам, ма’уть, теж тре’ поспати,— сказав Том.
— Ну, я тебе хтіла бачити. Як там — нічо’?
— Файно,— відповів Том.— Я вам зара’ не скажу. Уранці розповім. Вам має сподобатися.
Вона прошепотіла:
— Чула, тут є гаряча вода.
— Є. А тепер поспіть. Не пригадую, коли ви востаннє спали.
22