Батько був спантеличений.
— Ну? Щойно був? І що він хтів?
— Зайти й приємно провести час,— манірно сказала мати.— Сів і кави випив. Сказав, нечасто таку добру каву пив, щоб так пахла, як наша.
— Що він хтів? — повторив батько.
— Та нічо’ не хтів. Просто подивився, як ми влаштувалися.
— Не вірю,— сказав батько.— Він, певно, нишпорка, все винюхує.
— Не такий він! — сердито вигукнула мати.— Я одразу розкрию, хто нишпорка, хто винюхує.
Батько вихлюпнув кавову гущу зі своєї чашки.
— Ану не сміти,— сказала мати.— Тут чисто має бути.
— Бачите, яка чистюля, аж не вживешся з нею,— ревниво зауважив батько.— Поквапся, Еле. Ми їдемо шукати роботу.
Ел витер рот долонею.
— Я готовий,— сказав він.
Батько обернувся до дядька Джона:
— Ідеш?
— Так, їду.
— Зле виглядаєш.
— Мені недобре, та поїду.
Ел сів у вантажівку.
— Тре’ заправитися,— сказав він і завів мотор.
Батько і дядько Джон сіли поруч у кабіну, і машина рушила геть. Мати подивилась їм услід. Тоді взяла відро і пішла мити посуд під навісом у санітарній частині. Набрала у відро гарячої води і повернулася до намету. Вона ще мила посуд у відрі, коли Ружа Шаронська повернулася.
— Я поклала тобі їсти на тарілку,— сказала мати.
Вона уважно подивилася на дочку. З її гладко зачесаного волосся ще крапала вода, шкіра була відмита й аж рожева. Ружа вбралася в синю сукню з машинним візерунком з невеличких білих квіточок. На ногах у дочки були туфлі на підборах, які Ружа взувала до вінця. Вона зашарілася під материнським поглядом.
— Ти помилася,— сказала мати.
Ружа Шаронська хрипко промовила:
— Я була там, а тут леді прийшла і стала митися. Знаєте, як тре’ це робити? Заходите в таку комірчину, ну як ларьок вона, кран одвернете, а вода на вас ллється — гаряча або холодна, яка хоч’те,— і я так милася!
— Я теж так зроблю,— скрикнула мати.— От просто зара’, як тут усе покінчу. Покажеш мені як?
— Я щодня митимуся,— сказала молодиця.— А ця леді — вона побачила мене, побачила, що в мене дитя буде, і — зна’те, що сказала? Сказала, раз на тиждень приходить медсестра. Хочу піти подивитися, бо медсестра розкаже, навчить мене, що робити, аби дитина здорового була. Усім жінкам тут розказує, як це. І я так робитиму.— Вона аж захлиналась.— А ще — зна’те що? Тут на тому тижні маля народилося, так увесь табір вечірку влаштував, святкував, і одіжку дали, і речі для малюка, навіть візочок дитячий — такий плетений. Не новий, але його в рожеве пофарбували, і став як новісінький. Вони й ім’я дитині придумали, і торт спекли. Боже правий! — вона зупинилася, важко дихаючи.
— Слава Богу,— сказала мати,— нарешті ми до добрих людей потрапили. Я хочу помитися.
— О, як це файно,— підхопила Ружа.
Мати вишкребла олов’яні тарілки і склала стосом. Вона промовила:
— Ми Джоуди. Ми нікому в очі не зазирали. Дідусь нашого діда бився за ідею в революцію. Ми всі були фермерами, доки не заборгували. А потім... ці люди... Вони щось із нами зробили. Щоразу мені ввижалося, ніби нас шмагають... усіх нас. От у Нідлсі, отой полісмен. Щось він зі мною таке зробив, що я озвіріла. Таке змусив відчути, що аж ганьба. А тепер не соромлюсь. Оці люди... вони наші... наші. І цей управитель, який прийшов до нас на каву, він казав: «місіс Джоуд те, місіс Джоуд се», «як ви облаштувалися, місіс Джоуд?» — Вона зробила паузу і зітхнула.— І знову по-людськи почуваюся.
Мати поставила останню тарілку. Зайшла до намету, витягла коробку з одягом і дістала звідти туфлі та чисту сукню. І знайшла маленький паперовий пакетик, де лежали її сережки. Коли мати проходила повз Ружу Шаронську, то звернулася до дочки:
— Якщо з комітету жінки прийдуть, перекажи, що я скоро вернуся.
Вона зникла в санітарній частині.
Ружа Шаронська обважніло присіла на ящик і стала роздивлятися свої весільні туфлі з чорної лакованої шкіри, оздоблені чорними бантиками. Вона почистила черевички пальцями та обтерла пучки об виворіт спідниці. Нахиляючись, вона відчула, як черево їй тисне. Ружа випросталась і з цікавістю торкнулася живота, а зробивши це, ледь усміхнулася.
Шляхом ішла кремезна жінка, несучи коробку з брудним одягом для прання. Її обличчя було обпечене сонцем, а глибокі очі чорніли, як жаринки. На ній був широкий фартух, пошитий з бавовняного лантуха, ситцева сукня, а взута була в класичні чоловічі черевики брунатного кольору. Вона помітила, що Ружа Шаронська погладжує собі живіт, помітила і легкий усміх молодиці.
— Ну! — скрикнула вона й аж розсміялася від радості.— Кого, по-твоєму, чекаєш?
Ружа зашарілась і втупилася в землю, а потім звела голову: маленькі чорні блискучі очі співрозмовниці невідривно дивилися на неї.
— Не знаю,— пробурмотіла вона.
Жінка з гуркотом поставила ящик на землю.
— Росте й надимається,— зауважила перехожа й аж пирхнула, як розвеселена квочка.— А кого б ти хотіла? — не вгавала вона.
— Не знаю... хлопчика, мабуть. Хлопчик якось краще.
— Недавно приїхали, так?
— Пізно вночі.
— Лишаєтесь?
— Не знаю. Якщо роботу дістанемо, то, мабуть, так.
По обличчю жінки майнула тінь, і в маленьких чорних очицях спалахнула лють.
— Якщо роботу дістанете. Ось що ми всі тут говоримо.
— Мій брат уже вранці роботу знайшов.
— Знайшов, так? Може, і вам пощастить. Шукайте удачі. Та не спокушайте долю.— Вона підійшла до Ружі зовсім близько.— У тебе може бути тільки одна удача. І не більше, не старайся. Будь праведницею,— гнівно сказала вона.— Хорошою будь. Як гріх на тобі — про дитину думай, а то на ній це віділлється.— Вона присіла навпочіпки перед Ружею Шаронською.— У цьому таборі такі скандальні речі кояться,— похмуро вела вона далі.— Ось, приміром, вечірки, танцюють, але й не тільки танцюють. На майданчику танці — і обтискаються! Сама бачила.
Ружа Шаронська обережно сказала:
— А я люблю танцювати — сквер-данс[23].— І додала праведним тоном: — І нічого іншого ніколи не робила.
Смаглява жінка похмуро кивнула:
— Ну, деякі не такі. І Господь не простить їм, не лишить безкарними. І не гадай, що це минеться.
— Ні, мем,— пролебеділа молодичка.
Жінка поклала буру зморшкувату руку на коліно Ружі Шаронській, і молодичка здригнулася від доторку.
— Ти дай мені тебе заздалегідь попередити. Зараз уже не так багато тих, хто Ісуса в душі має. От щосуботи ввечері їхня оркестра як заграє, а вони, замість гімни співати, кружляють — еге ж, кружляють. Я сама бачила. Сама туди ані руш, і своїх кревняків не пускаю. А там як зчепляться, як обтиснуться — і обіймаються, повір! — Вона зробила значущу паузу, а потім провадила хрипким шепотом: — Вони ще й більше роблять. Виставу робили.
Вона відсунулась і нахилила голову, щоб подивитись, як Ружа Шаронська сприйме таке одкровення.
— Актори? — тремко спитала молодиця.
— Ні, чекай! — вибухнула жінка.— Які там актори, їхні душі давно диявол забрав. Наші люди, таборові. Наші, таборові. І я знаю, вони й дітей малих на гріх підбивають. Таке виробляють — удають із себе тих, ким вони не є. Я до них ані руш. Але чувала, що вони говорили, що виробляли. Диявольська гординя скрізь у таборі витала.
Ружа Шаронська слухала, широко розкривши очі й рота.
— А ми в школі теж одного разу виставу грали — про Немовля-Христа, на Різдво.
— Ну... не можу сказати, зле це чи добре. Є добрі люди, які кажуть, що про Немовля-Христа грати — це нічого такого. Але... не можу так прямо сказати. Однак там не було про Немовля-Христа. От це гріх був, диявольська омана. Викривлялися, вихилялися, удавали тих, ким не є. Танцюють, затискаються, обіймаються.
Ружа Шаронська зітхнула.
— І не те щоб таких дрібка якась була, ні,— вела далі засмагла жінка.— Тих, на кому ще благодать лишилася, на кому кров Агнця,— тих на пальцях перелічиш. Тільки не вважай, що оцим грішникам заблудлим так Господь усе й простить — ні. Він карбує на скрижалях їхні гріхи, гріх до гріха, а потім за все покарання воздасть. Бог пильнує — за всіма невсипущо пильнує, і я теж пильную. Він двох уже покарав.
23
Від англ.