Батько дивився на її вуста, доки вона говорила. Очі в неї були заплющені.
— Пам’ятаю гори,— вела далі вона,— гостряки, зубчасті, пам’ятаю берег річки, яким Ной подався світ за очі. Пам’ятаю, які бадилинки були на могилі в діда. Колоду на фермі пам’ятаю, де ми курей різали,— перо до неї прилипло, дерево все покраяне, порубане, все почорніле від курячої крові.
Батько підтримав розмову їй у тон:
— А я сьо’дні качок бачив,— сказав він.— Клином летіли на південь — так високо. Такий файний мали вигляд. А ще чорних дроздів бачив — сиділи на дротах, а на парканах — голуби.— Мати розплющила очі й подивилася на нього. Він провадив: — А ще я маленький вихорець бачив — наче чоловік біжить, крутився в полі. А качки далі полетіли, на південь.
Мати всміхнулася.
— Пам’ята’ш? — сказала вона.— Пам’ята’ш, про що ми вдома завше говорили? Бути ранній зимі — так ми казали, коли бачили, як качки летять. Завше казали, що так буде, а зима коли наставала, тоді й наставала. А ми все’дно своєї: «Бути ранній зимі». І що ми хтіли сказати — піди взнай.
— А я бачив, як чорні дрозди на дротах сиділи,— сказав батько.— Так близько сиділи, притулилися рядком. І голубів бачив. От ніхто так спокійно, як голуб, не сидить... на паркані... на дротах... по двійко... рядком. А вихорець високо піднявся... наче чоловік біжить, витанцьовує в полях. Завше полюбляв на такі вихорці дивитися. А високий, у людський зріст.
— Не хочу згадувати, як там удома,— сказала мати.— Це більше не наш дім. І про Ноя ліпше забути.
— Він завше був не таким... ну, я про те... це моя провина.
— Я ж тобі казала — облиш, не згадуй. Мо’, він узагалі б не вижив.
— Але я повинен був знати.
— Припини негайно — сказала мати.— Ной диваком був. Мо’, ліпше ’му буде — жити на березі річки. Мо’, воно так і ліпше. Не можемо ми хвилюватися. Тут так файно, а мо’, і роботу одразу знайдете.
Батько вказав на небо.
— Диви: качок побільшало. Велика зграя.
І мати підхопила:
— Бути ранній зимі.— Вона захихотіла.— От завше так казали — а чому, не знаємо.
— А ось і Джон,— сказав батько.— Ну, присядь, Джоне.
До них приєднався дядько Джон. Він сів навпочіпки перед матір’ю.
— Ми нічо’ не знайшли,— сказав він. І до батька.— Згадав: іди, тебе Ел кличе. Каже, тре’ шину міняти. Тільки один шар покришки лишився.
Батько швидко підвівся.
— Сподіваюся, він зможе задешево її поміняти. У нас грошей негусто. А де Ел?
— А отуди йди, він там, на перехресті, праворуч, за рогом. Каже: здується шина, камера лусне, якщо нову покришку не купимо.
Батько пішов, а очі його стежили за польотом великої зграї диких качок у небесах.
Дядько Джон підняв із землі камінь, перекинув у долонях і знову підняв. Він не дивився на матір.
— Роботи нема,— сказав він.
— Ви ж ще не все роздивилися,— мовила мати.
— Ні, але ж об’яви скрізь висять.
— Ну, а Том, певно, роботу знайшов. Ще не вертався.
Дядько Джон припустив:
— Мо’, він пішов... як Конні чи Ной.
Мати різко глянула на нього, але потім погляд її пом’якшав.
— Що знаєш, те знаєш,— сказала вона.— І знаєш твердо. Том знайшов роботу і ввечері вернеться. Це правда.— Неня задоволено всміхнулася.— Хіба він не хороший хлопець! — сказала вона.— Хіба не хороший хлопець!
До табору стали повертатися автомобілі та вантажівки, і чоловіки юрмилися до санітарної частини. У кожного в руках були чисті комбінезон і сорочка.
Мати опанувала себе.
— Джоне, сходи пошукай чоловіка. Підіть до крамниці. Мені тре’ бобів, і цукру, і... шматок м’яса для печені, й моркви, і ще — скажи чоловіку... хай купить чо’сь смачного — неважливо чо’... але смачного — на вечерю. Сьо’дні ввечері в нас буде... буде смачно.
Розділ 23
ігранти, сновигаючи в пошуках роботи, прагнучи жити, завжди шукають задоволення, здобувають задоволення, винаходять задоволення і жадають розваг. Іноді розвага з’являлась у промові, й мігранти раділи духом від жартів. Це відбувалося в таборах на узбіччях, біля річкових берегів, поряд зі струмками, коло платанів — завжди знаходився оповідач, і люди збиралися біля маленьких багать, щоб послухати наділеного даром слова. І вони слухали розповіді, і їхня увага надавала цим історіям величі.
Я був у рекрутах проти Джеронімо[24]...
І люди слухали, і в їхніх ясних очах віддзеркалювалося полум’я багать, яке догоряло.
Ці індіяни виверткі були — слизькі, як змії, не чути їх і не видно. Через сухе листя пройдуть — і не шелеснуть. А от спробуйте так зробити.
Люди слухали це і згадували, як під ногами шурхотить сухе листя.
А потім пора року змінилася, небо хмарами заволокло. Не той час для бою. Хтось чував, аби армія тоді воювала? Хоч десять шансів армії дай — а все єдно на обидві ноги шкандибатиме. Аж три полки посилали, аби сотню індіянів убити — завжди так.
І люди слухали, і обличчя в них були ясні від вчування. Оповідачі привертали увагу до своїх історій: ритм їхніх слів величний, промовлені слова величні, тому що розповіді величні, і слухачі теж набували величі, слухаючи їх.
Там індіяни на хребті стояли, проти сонця. Один помітний був. Знаєте, що він зробив? Розкинув руки — і став. Голий, як зоря вранішня, а сонце просто на нього світить. Може, він несповна розуму був. Не знаю. Стояв там, руки розкинувши, як на розп’ятті. Чотириста ярдів до нього. А наші... ну — звели затвори, пальці послинили — чи є вітер,— але так і лежали, не стрелили. Мабуть, індіянин знав це. Знав, що ми стріляти не зможемо. Лежимо, гвинтівки звели, затвори тримаємо — а приклади на плечі не кладемо. Дивлюся на нього. Пов’язка, одне перо. Так і стоїть — голий, як сонце. Довго ми так його на мушці тримали, а він і не ворухнувся. А потім капітан оскаженів. «Стріляйте, придурки, покидьки, стріляйте!» — як закричить. «Рахую до п’ятьох, а потім вас усіх у рапорт»,— капітан сказав. Ну, сер,— звели ми повільно наші гвинтівки, і кожен чека, доки інший першим стрелить. Ніколи в житті мені на душі не було так муторно. Прицілився в живіт — бо якщо індіянина стріляти, то в інше місце на смерть не влучиш,— ну... і... все. А він так і бухнувся, покотився вниз. І ми нагору піднялися. А він невисокий — а велетнем видавався... там. Увесь пошматований, на клапті. От ви колись бачили фазана? — гордовитий, гарнющий такий, пір’ячко таке пригладжене, розмальоване-цяцьковане, і навіть очі прегарні, розмальовані? І тут — бах! Підняли його — а він увесь у крові. І розумієш, що занапастив такого, кращого, ніж ти, і хоч їси його потім — а все єдно радості нема, тому що занапастив, а вже не вернеш.
І люди кивали, і якщо полум’я трохи їх осявало, то ставали помітними заглиблені погляди. Проти сонця, руки розкинув. І велетнем видавався — як Бог. А випадало і так, що хтось відкладав двадцять центів од їжі та розваг і йшов дивитися кіно в Мерісвілл, чи в Туларе, чи в Цереру, чи до Маунтін-В’ю. І він повертався в табір, сповнений вражень, закарбованих у пам’яті. І розповідав, як усе було:
Там про багатого хлопця — а він бідного вдає,— і багату дівчину — вона теж удає, начебто бідна,— і от вони в генделику стрілися, де гамбургери продають.
Чому?
Ну, не знаю чому — але так було.
А нащо вони бідними прикидалися?
24
Джеронімо (справжнє ім’я Кояале — «Той, хто позіхає», 1829-1909) — ватажок чирикауа-апачів (сучасна Аризона). Є версія, що Джеронімо його прозвали вороги-мексиканці на честь св. Єроніма, якого закликали в бою. 25 років очолював боротьбу свого племені проти американців, мав надзвичайний авторитет, хоча не був вождем. У 1886 р. був змушений здатись американській армії. Сьогодні — один із символів національно-визвольної боротьби індіанців, йому присвячені наукові дослідження. За життя був овіяний легендами (наприклад, що в бою його не брали кулі).