— Займайте місця,— оголосив він.
Перестали грати. Юнаки й дівчата, молоді чоловіки і жінки — усі заметушилися, забігали, доки на майданчику не вишикувалися вісім каре, завмерлих в очікуванні. Дівчата стояли взявшись за руки і переплівши пальці. Кавалери схвильовано тупцювали. Навколо танцюристів сиділи літні люди, злегка усміхнені, тримаючи дітей на віддалі від майданчика. А далі сиділи святенники, на чиїх обличчях застигло жорстоке презирство, і пантрували за гріхом.
Мати і Ружа Шаронська сиділи на лавці, спостерігаючи за святом. І коли який-небудь кавалер запрошував Ружу Шаронську на танець, мати відповідала: «Ні, їй недобре». І Ружа Шаронська вся червоніла, очі її сяяли.
Розпорядник вийшов у центр і підняв руки.
— Усі готові? Тоді починаємо!
Музиканти грянули «курячого веремія» — пронизливо і дзвінко озвалася скрипка, гугняво й різко заграли губні гармоніки, забасили струни гітар. Розпорядник називав повороти, каре зарухались. І всі танцювали, рухалися вперед-назад; «беріться за руки, кружляйте ваших дам». Розпорядник нестямно постукував ногою, походжав туди-сюди, проходив між парами, які оголошував.
— Кружляйте дам, вперед-назад. Тепер — за руки, і — нова фігура.
Музика ставала то гучнішою, то тихішою, і стукіт черевиків по майданчику калатав як барабанний дріб.
— Кружляйте, правий поворот, лівий поворот, пауза, а тепер — пауза — повернулись, усі разом,— монотонно, високим тембром виспівував розпорядник.
Тепер коси у дівчат не були так гладенько зачесані. Тепер на чолах у юнаків виступив піт. І хвацькі танцюристи почали виробляти закаблуки, складні викрутаси. І літні люди, які сиділи біля стіни, захопилися ритмом, злегка поплескуючи руками, притупуючи ногами і з м’якими усміхами обмінюючись поглядами одне з одним та киваючи.
Мати близько нахилилася до рожевого вуха Ружі Шаронської:
— Мо’, ти не повіриш, але татко твій був вправним танцюристом — найліпшим, яких я замолоду бачила.— І вона всміхнулася.— Сама собою старовина пригадується,— додала вона.
Й усмішки на обличчях інших глядачів означали, що літні люди теж пригадують старі часи.
— Біля Маскоґі[29] років двадцять тому був один сліпий, на скрипці грав...
— А я раз хлопця бачив: міг підстрибнути — і чотири рази підборами клацнути.
— А шведи в Дакоті... знаєте що іноді виробляють? Сиплють перець на підлогу. Дами стрибають, спідниці задираються, а перець туди потрапляє — то леді так гарячкують — ну достеменні кобилки, що жеребців ждуть! Шведи таке виробляють.
На віддалі святенники стежили за своїми непосидющими дітьми.
— Дивіться на гріх,— казали святенники.— Ці гріховоди просто до пекла на коцюбі в’їдуть. Скорботно праведникам на таке дивитися.
А діти зберігали мовчання й нервувалися.
— Ще одне коло — і відпочинок,— скомандував розпорядник.— Розгарячкуйте дам, а то ми скоро скінчимо.
А дівчата були вже геть спітнілі, розпарені, танцювали розтуливши рота, з трепетними зосередженими лицями, а кавалери відкинули назад довгі патли й аж вибрикували, вивертаючи носаки туфель і тупочучи підборами. І каре зарухались, обмінюючись парами, кружляючи під музику, а різка мелодія не вгавала.
Раптом усе скінчилося. Зморені танцюристи стояли, важко хапаючи повітря. А діти нарешті прорвали перепони, ринули на майданчик, почали шалено ганятись одне за одним, гасали, ковзалися, зривали одне в одного кашкетики і тягали недругів за волосся. Танцюристи присіли, обмахуючись руками. Музиканти в оркестрі встали і потяглися для розривки, і знову сіли. А гітаристи тихо настроювали лади і струни своїх інструментів.
Тепер Віллі оголосив:
— Наступні каре, якщо бажаєте.
Кавалери ледь підвелися на ноги і почали обирати дам. Том тримався поряд з трьома молодиками. Він бачив, як вони проторували собі шлях на майданчик і підійшли до одного з каре. Він махнув рукою Віллі, а той заговорив зі скрипалем. Музикант зі скреготом провів смичком по струнах. Дванадцятеро молодих людей повільно вийшли на майданчик. Та трійця підійшла до каре. І один з трьох сказав:
— Я танцюю з нею.
Білявий хлопець подивився здивовано:
— Це моя дама.
— Ану стули пельку, ти, жовтодзьобий сучий сину...
У темряві почувся пронизливий свист. Усю трійцю наче до клітки замкнули. І кожен відчував, як його схопили дужі руки. І тоді кільце чоловіків почало повільно рухатися з майданчика.
Віллі крикнув:
— Ну, вперед!
Різко зазвучала музика, розпорядник називав фігури, ноги застукотіли по помосту.
До воріт під’їхав легковик. Водій закричав:
— Ану відчиніть. Сказали, у вас буча.
Охоронець не зрушив з місця.
— Жодної бучі в нас нема. Музику послухайте. А ви хто?
— Представники шерифа.
— Ордер маєте?
— Який ще ордер, коли тут буча.
— Жодної бучі в нас нема,— сказав охоронець.
Чоловіки в машині дослухалися до музики, до команд розпорядника, а потім автомобіль од’їхав і, очікуючи, припаркувався за перехрестям.
Наблизилося живе кільце, в якому були затиснуті троє молодиків, намертво схоплені за руки, ще і з заткнутими ротами. Зайшовши в темряву, живе кільце розімкнулося.
— Чиста робота,— сказав Том.
Він тримав свою жертву, вивернувши їй руки за спину.
Віллі наздогнав їх, прибігши з танцмайданчика.
— Чиста робота,— похвалив техасець.— Зара’ й шістьох досить. Гастон хоче бачити оцих.
Тут з темряви з’явився сам Гастон.
— Це оті?
— Ті самі,— відповів Джул.— Щойно прийшли — а одразу веремію затіяли. Та ті’ки нікого й зачепити не встигли.
— Дайте поглянути на них.
Полонених швидко розвернули до нього обличчями. Бранці опустили голови. Гастон освітив кожному лице ліхтарем.
— І що ви хтіли цим зробити? — спитав голова.
Нема відповіді.
— Чорт, хто наказав вам таке зробити?
— Та до дідька, нічого ми не зробили. Ми всього лиш потанцювати хотіли.
— Чорта з два,— втрутився Джул.— Ти хотів набити оте хлоп’я.
— Містере Гастон,— сказав Том,— коли ці троє прийшли, хтось засвистів.
— Так, я знаю! Копи просто до воріт під’їхали,— він обернувся.— Ми вас бити не будемо. А тепер кажіть: хто вас підіслав до нас на танці? — Він чекав на відповідь.— Ви — такі ж люди, як і ми,— сумно промовив Гастон.— Ви з нами повинні заодно бути. Чого це ви прийшли? Нам усе відомо,— додав він.
— Ну, чорт забирай, їсти ж людині треба.
— Ну і хто вас послав? Хто заплатив вам, аби ви прийшли?
— Нам не заплатили.
— І не заплатять. Нема бійки — нема грошей. Так?
Один з полоняників, якому заломили руки, сказав:
— Робіть що хочете. Ми нічого не скажемо.
Гастон на мить похилив голову, а потім тихо промовив:
— Гаразд, і не кажіть. Але слухайте. Не лізьте з ножем на своїх. Ми намагаємося тут лад наводити, розважатися хочемо і все в порядку тримати. Не ламайте все це. Просто поміркуйте. Ви ж самі собі шкодите. Ну, а тепер, хлопці, проведіть їх через хвіртку. Не зачіпайте. Вони самі не знають, що творять.
Кільце поволі попрямувало на задвірки табору, а Гастон дивився вслід групі.
— Не завадило б їм добрячої припарки дати,— сказав Джул.
— Ні, не смій! — крикнув Віллі.— Я обіцяв, що ми не будемо.
— Та лиш одного стусана,— благав Джул.— Бодай через пліт їх копнемо, перекинемо.
— Ні, сер,— не поступався Віллі.— Слухайте, ви,— сказав він,— ми вас цього разу відпустимо. Але так своїм і перекажіть. Як хто сюди сунеться ще раз — так у біса відмолотимо, що всі кістки переламаємо — кожна кісточка нитиме. І тепер усе це своїм перекажіть. Гастон каже, що ви такі ж люди як ми... мабуть. А мені бридко про це й думати.
Вони підійшли до паркана. Двоє з вартових, які там сиділи, підвелися назустріч.
— Отут дехто є — рано зібралися додому,— сказав Віллі.