Трійця перелізла через паркан і розчинилася в темряві.
А група швидко повернулася до танцювального майданчика. Музика награвала «Старого Дена Такера», пронизливо, як волинка, і в лад голосили струни. Біля офісу навпочіпки сиділи чоловіки й перемовлялися, а вересклива музика долинала до них.
Батько говорив:
— Зміни настануть. Не знаю які. Мо’, ми не доживемо до них. Але вони настануть. Щось такий неспокій настав. Нічо’ люди придумати не можуть, надто нервуються.
А Чорнокапелюшний знову підняв голову, і світло вихопило його щетинисті бакенбарди. Він набрав жменьку камінців у пилу та вистріляв їх, наче кулі, ляскаючи великим пальцем.
— Не знаю. Будуть вони, правду кажеш. Ось один розказав мені, що сталося в Акроні, Огайо. Там каучукові компанії. Робітників там з горян набрали, бо такі за безцінь гарують. Так оці горяни до спілки вступили. Ну, тут таке здійнялося — хай йому чорт! Усі ці крамарі, легіонери, люд увесь оцей — заволали як різані: «Червоні!» І галасують, аби ніякої спілки в Акроні не було. І проповідники про це проповідують, і газети кричать, а каучукові фабриканти бомби скупляють, газ закуповують, аби оборонятися. Ісусе, ви б вирішили, що ті горяни — достеменні чорти з пекла! — Він замовк і підняв ще кілька камінців, щоб повистрілювати їх.— Ну, сер... було це минулого березня... й ось якось у неділю горян п’ять тисяч зібралось, узяли свої гвинтівки і пішли за місто — постріляти. І всі ці п’ять тисяч просто пройшли по місту зі своїми гвинтівками. Просто постріляли в мішень, ну й пішли собі. Ось і все, що вони зробили. Ну, сер, і більше ніхто не чіплявся. Оці комітети городян свої кийки поздавали, а крамарі у своїх крамничках засіли, і нікого ані кийками не набили, ані смолою не вишмарували чи в пір’ї обваляли[30], і нікого не вбили. Запало довге мовчання, а потім Чорнокапелюшний сказав: — Щось вони зарвалися. Табір спалили — і нічого їм за те не було, і наших всякчас б’ють. От я міркую. В усіх нас є зброя. От я подумав: може, нам теж клуб стрілків з гвинтівок зробити та й збиратися щонеділі.
Чоловіки подивилися на нього, перевели погляди на землю під ногами, зачовгали, почали ворушитися, припадаючи то на одну, то на Другу ногу для рівноваги.
Розділ 25
есна в Каліфорнії чарівна. Долини, де розквітають фруктові дерева,— наче духмяні білі й рожеві хвилі біля морського узбережжя. Перші паростки — виноградні вусики — стікають водоспадом по стовбурах. Врунисті зелені пагорби округлі та м’які, наче перса. А на землі — милі саджанців: блідо-зелений салат-латук, схожа на тонесенькі веретенця цвітна капуста, сіро-зелені чахлі паростки артишоків.
А потім листя вкриває дерева, і пелюстки опадають з плодових дерев і встеляють землю рожево-білим покровом. Серцевини суцвіть набрякають, зростають і наливаються барвою: вишні та яблука, персики та груші, інжир; квітка — вінець плода. Уся Каліфорнія змагається, буяє — і плід важчає, і гілки згинаються під тягарем фруктів настільки, що під кожну галузку доводиться підставляти рогулі, аби підтримати віти.
Для родючості докладають кмітливості та знань, майстерності й навичок ті люди, які експериментують з насінням і нескінченними розробками методів для підвищення врожайності рослин — завдяки цій зброї коріння боротиметься з мільйонною навалою ворогів землі: цвілі, комах, іржі, плям. Ці люди ретельно і невсипущо працюють, щоб удосконалювати насіння і коріння. І є люди — знавці хімії: вони обприскують дерева від шкідників, окурюють виноград сіркою, викорінюють хвороби, гнилизну, цвіль, шашіль. Є лікарі — фахівці з профілактичної медицини, прикордонники, які вистежують дрозофіл, хрущика японського; є люди, які прирікають хворі дерева на карантин, і викорчовують їх, і спалюють — це все науковці. Є люди, які прищеплюють молоді деревця, тоненькі лози — знавці, найрозумніші над усіма, бо їхній труд ніжний і делікатний, як хірургічний, і такі люди повинні мати руки хірурга і серце хірурга, щоб зануритися в шпаринку кори, зробити щеплення, перев’язати рани, захистити їх від повітря. Це великі люди.
Уздовж рядів рухаються культиватори, які розривають весняну травичку і перевертають її, аби дістати родючий ґрунт; розривають землю, щоб вода не полишала поверхні, насипають землю, роблячи з неї зрошувальні канавки, винищуючи коріння бур’янів, які гарбають воду в дерев.
І весь цей час наливаються плоди і квіти випурхують з довгих лоз, де висять грона. І коли пора року збігає, тепло зростає, і листя стає темно-зеленим. Сливки видовжуються і стають схожими на зеленкуваті пташині яєчка, і гілки потроху навалюються тягарем на рогулі. І наливаються малі тверді груші, й на персиках з’являється перший пушок. Розквітлий виноград ронить свої пелюсточки, і тверді маленькі намистинки перетворюються на зелені ґудзики, які потроху набрякають. Люди, які працюють у полі, і власники фруктових садочків придивляються до цього, споглядають і розраховують. Рік дорідний. І люди пишаються власними знаннями, завдяки яким рік став дорідним. Вони змінили світ своїми знаннями. Низьку, мізерну пшеницю перетворили на високу й родючу. Маленькі яблучка-кислиці виросли великими й солодкими, а колишній сорт дикого винограду, що повивався на деревах і чиї крихітні ягідки були поживою для птахів, тепер родить у тисячі сортів: червоний і чорний, зелений і рожевуватий, пурпуровий і золотавий,— і в кожного сорту свій смак. Люди, які працюють в експериментальних господарствах, виводять нові сорти фруктів: нектарини і сливи сорока видів, волоські горіхи, у яких тонка, наче папір, шкаралупа. І завжди вони працюють, вибирають, прищеплюють, винаходять зміни, скеровують себе, скеровують землю, щоб вона родила.
І ось першими дозрівають вишні. Півтора цента фунт. Чорт, ми не можемо зібрати за стільки. Чорна вишня і червона вишня, пишна й солодка, і птиці з’їдають половину врожаю вишень, а другу половину докінчують оси, ласуючи в отворах, продзьобаних птахами. І кісточки валяться на землю, і засихають в обривках почорнілої м’якоті.
Фіолетові сливки стають м’якими і солодкими. Боже мій, ми не можемо їх збирати, висушувати й окурювати сіркою. Ми не можемо виплачувати зарплату, неважливо, за що ця зарплата. І фіолетові сливки килимом укривають землю. І перші зморшки з’являються на шкуринці, й рої мушви злітаються на бенкет, і долина наповнюється запахом солодкого гниття. М’якоть шерхне, і врожай сходить нанівець, валяючись на землі.
І груші ростуть жовті та м’які. П’ять доларів за тонну. П’ять доларів за сорок ящиків, кожен по п’ятдесят фунтів; дерева обрізають і обприскують, фруктові сади треба доглядати — плоди збирати, складати в ящики, вантажити на фури, доправляти фрукти на консервний завод — сорок ящиків по п’ять доларів. Ми не можемо цього зробити. І жовті плоди важко падають на землю, розбризкуючи м’якоть. І оси впиваються в м’яку серцевину, і вже витає запах бродіння та гнилі.
А далі достигає виноград — ми не можемо робити добре вино. Люди не можуть купувати добре вино. Зривайте виноградні грона з лоз — і добрі, і гнилі, й поточені осиними жалами. Чавіть грона, чавіть брудні й гнилі.
Але в чанах — цвіль і мурашина кислота.
Додайте сірки та дубильної кислоти.
Від бродіння лине не солодкий запах вина, а сморід гнилі та хімікатів.
О, це нічого. Там усе одно спирт, як не крути. Однаково нап’ються.
Маленькі фермери бачать, що борги підкрадаються до них, як приплив. Селяни обприскували дерева, але не продали врожаю, підрізали, щепили — і все одно не змогли продати врожаю. І знавці наук працювали, міркували — а фрукти все одно гниють на землі, й сусло в чані розкладається, і винний сопух отруює повітря. А на смак те вино — винограду і близько нема, самі сірка, дубильна кислота і спирт.
Цей маленький фруктовий садочок стане часткою великого обійстя наступного року, бо його власника задушать борги.
Цей виноградник належатиме банку. Можуть вижити лише великі власники, бо в них є консервні заводи. А чотири груші, очищені та розрізані навпіл, варені та законсервовані, досі коштують п’ятнадцять центів. А консервовані груші не псуються. Роками зберігаються.
30
Мається на увазі часто описуваний в американській літературі суд Лінча — самосуд. Тут описано один з найбільш поширених методів попередження перед судом Лінча.