— А скільки це займе? — спитала вона.
— О, ну, мабуть, місяць,— відповів він.
пустилася вечірня темрява, а батько і дядько Джон сиділи навпочіпки біля офісу в оточенні голів родин переселенців. Вони задивилися в ніч і в майбутнє. Невисокий управитель у білому костюмі, протертому на швах, але чистому, спирався ліктями на бильце ґанку. Обличчя в чоловіка було втомлене, змарніле. Гастон подивився на нього.
— Вам краще поспати, містере.
— Так, треба, теж так думаю. Учора ввечері в третьому блоці дитина народилася. Так і повитухою[32] нівроку стану.
— Чоловіку треба це знати,— сказав Гастон.— Жонатому — особливо.
Батько мовив:
— Ми вранці їдемо.
— Невже? Куди їдете?
— Думаю, поки що на північ подамося. Спробуємо застати, коли бавовну збирають. Ми роботи не знайшли. А їсти ж тре’.
— А відомо, що там є робота? — спитав Гастон.
— Не знаю, але певні, що тут її нема.
— Вона буде, заждіть трохи,— сказав Гастон.— Ми триматимемося.
— Нам їсти тре’,— відповів батько.— Люди тут файні... і туалети є, і все таке. Але ж нам їсти тре’. Пального повен бак. Тож трохи ще проїдемо, на дорогу вистачить. А ми тут щодня мились. У житті таким чистим не був. От кумедія — раніше я раз на тиждень мився і ніколи, здається, не смердів. А зара нічо’ не розумію: день не помиюсь — і вже від мене тхне. От і думаю: це тому, що часто миюся, так?
— Може, ви раніше не зважали,— припустив управитель.
— Може. От якби... от якби ми лишитися могли.
Невисокий управитель стиснув скроні долонями.
— Думаю, ще одна дитина ввечері народиться,— сказав він.
— У нас уже скоро родини побільшає,— сказав батько.— Хтів би я, аби це тут сталося. Авжеж, хтів би, коли б ми могли.
ом, Віллі та Джул-напівкровка сиділи на краю танцмайданчика, звісивши ноги.
— У мене тютюнцю повен кисет,— сказав Джул.— Хочете закурити?
— Аякже,— відповів Том.— Сто років не димив.
Він акуратно згорнув коричневий цигарковий папірець, щоб не просипати тютюн.
— Ну, скажу щиро — шкода, що ви від’їджаєте,— сказав Віллі.— Хороші ви люди.
Том запалив цигарку.
— Я багато думав над цим. Ісусе Христе, от якби... якби ми тут лишилися.
Джул прийняв назад свій тютюн.
— Недобре ведеться,— сказав він.— У мене донька маленька. Думав: от осядемо тут, до школи вона ходитиме. Але, чорт забирай, ніде надовго не затримуємося. Просто кочуємо туди-сюди, і кінця-краю не видко.
— Бодай нам у тих гувервіллях знов не опинитися,— мовив Том.— Мене там раз переляк узяв.
— Що, на представників шерифових нарвався?
— Та боявся, як би кого не вколошкати,— сказав Том.— От побули там на дрібку, а ледь стримувався, аж кипів. Один представник нагрянув, мого друга замів — тільки тому, що той йому насторч сказав. От думав — приб’ю кого.
— А ти страйкував колись? — спитав Віллі.
— Ні.
— Ну, а я багато міркував: чого це представники до нас зі скандалами не лізуть? Гадаєш, оцей коротун в офісі їх спиняє? Ні, сер.
— Ну, а що тоді? — спитав Джул.
— А от скажу тобі. Це тому, що ми всі заєдно діємо. Представник до когось одного в таборі не полізе. Він за весь табір, який клене, зачепиться та загрузне. І не посміє. Усе, що нам треба,— це крикнути, і двісті набіжать. Ось один балакав та й зібрав цілу спілку біля дороги. Казав, що й ми можемо те саме будь-де зробити. Просто разом триматися. Вони двомстам нічого не заподіють. Вони на одинака напосідають.
— Ну,— сказав Джул,— ну створили ви спілку — і що? Треба ж лідера обрати. А вони ж одразу лідерів заметуть — і що тоді з профспілки?
— Ну,— відповів Віллі,— доведеться над цим якийсь час пометикувати. Я тут уже рік, зарплата повсякчас падає. Чоловік не може сім’ю прогодувати, стаєш на роботу — а дедалі гіршає і гіршає. Нічо’ доброго нема в тому, аби голодувати. Не знаю, що робити. Якщо в чоловіка є коні, він же їх годує — повинен годувати, навіть коли вони не працюють. А якщо на нього люди працюють — йому просто начхати. Коні набагато дорожчі, ніж люди. Не розумію я.
— Теж так почуваюся, що й думати не хочу,— озвався Джул.— Але ж я повинен про це думати. У мене тут дівчатко. Ви ж знаєте, яка донька гарненька. Цього тижня в таборі їй навіть приз дали за красу — така вона симпатяга. Ну й що з нею стане? Тане як свічка. Не можу цього терпіти. Вона така красунечка. От як учиню щось.
— Що? — спитав Віллі.— Що ти вчиниш — украдеш щось, за ґрати сядеш? Уб’єш когось — і в зашморг?
— Не знаю,— відповів Джул.— Ум за розум заходить, як подумаю. Схибнуся, різьбу зірве.
— А мені танців бракуватиме,— сказав Том.— Таких чудових танців — от файних напрочуд — ще не бачив. Ну, піду відісплюся. Путь довга. Ще стрінемося.
Вони потиснули один одному руки.
— Аякже, стрінемося,— відповів Джул.— Ну, бувай.
Том зник у пітьмі.
темряві в наметі Джоудів на матраці лежали Руті з Вінфілдом і мати поряд з ними. Руті прошепотіла:
— Ма!
— Що? Ти ще не спиш?
— Ма’... а там, куди ми їдемо, крокет є?
— Не знаю. Поспи. Ми хочемо пораніше виїхати.
— Ну, мені хтілося б... от якби ми тут лишились — адже тут крокет є.
— Цить! — сказала мати.
— Ма’, а сьо’дні Вінфілд ударив одного хлопчика.
— Негідник.
— Знаю. Я казала, а він його як ударить — просто в ніс. Ісусе, кров так і хлистала!
— Не кажи таких слів. Не годиться отак-о говорити.
Вінфілд обернувся до них.
— Цей недоросток нас обізвав «окі»,— промовив він, і голос його зривався від обурення.— А про себе казав, що ніякий він не «окі», бо з Ореґону. Обзивав нас «клятими окі». Ну я йому й врізав.
— Цить! Негоже так робити. Ну, обзивався — але ж це не шкодить.
— Я їм не спущу,— люто сказав Вінфілд.
— Цить! Спати.
— От побачили б ви,— сказала Руті,— як кров хлистала... усю одежу залляла.
Мати висунула руку з-під ковдри і ляснула Руті пальцем по щоці. Дівчинка на мить завмерла, а потім зарюмсала, тихо схлипуючи.
санітарній частині сиділи батько і дядько Джон у двох суміжних кабінках.
— Ну, хоч востаннє файно посидимо,— сказав батько.— Звісно, приємно тут. Пам’ята’ш, як малі налякалися, коли вперше воду спустили?
— Та і я спершу здрейхвив,— зізнався дядько Джон. Він охайно розправив свій комбінезон біля колін.— Як у мене на душі муторно,— сказав він.— Відчуваю: нагрішу.
— Та не нагрішиш,— мовив батько.— У тебе ж грошей катма. Так що сиди сумирно. Бо за гріх тре’ мінімум два бакси викласти, а де в нас ті два бакси?
— Так! Але в мене гріх і в помислах.
— Чудовезно. Матимеш гріх задарма.
— Але ж це негодяще,— сказав дядько Джон.
— Зате дешевизна,— відповів батько.
— Не блюзни.
— Я й не блюзю. Ти просто знай собі грішиш. Ти завше грішним почува’шся, коли тут аж пекло суще колотиться.
— Та знаю,— погодився дядько Джон.— Завше зі мною так було. А я й половини своїх діянь не розказав.
— Ну й не нав’язуй їх.
— Оці файні туалети мене роблять грішним.
— Ну то в кущі ходи. Давай, підтягуй штани й ходім — спати пора.
Батько підтягнув шлейки комбінезона на місце й заклацнув пряжку. Спустив воду в унітазі й замислено споглядав, як вона вирує в глибині.
е не розвиднилося, коли мати підняла на ноги свою родину в наметі. Тьмяні нічні вогники блимали крізь прочинені двері санітарних блоків. З наметів уздовж дороги долунювало різноманітне хропіння сплячих.
— Ну ж бо, підйом,— сказала мати.— Нам тре’ вже їхати. Ось-ось розвидниться.— Вона підняла рипучу стулку ліхтаря і запалила ґніт.— Ну, ви всі.
32
Управитель жартома називає себе «повитухою»