Натача з матір'ю сиділи під крислатим кущем бугенвілів і виколупували з іще гарячих половинок шкаралупин сухі, руді, зморщені шматки ядер — ту саму копру. Натача і так темна, негритка, а тут ще замурзалась… Не стримався Янг, розреготався.
— О-ой, Я-янг?! — ніби проспівала Натача. — Ти що, а неба впав? — і засвітилась уся, засоромилась. — Мамо, поглянь, а Янг виріс! Їй-богу, вусики навіть позначилися.
Тут уже і Янг засоромився: та ну, отаке вигадала… А вголос сказав:
— Мені дванадцять років сьогодні.
І краще б не говорив: ця вертуха підхопилася на ноги і… цмок Янга у щоку, цмок у… Ні, в другу не встигла, Янг відхилився — і ще дужче засоромився.
— Я вітаю тебе!.. Ми з мамою вітаємо. Тільки подарувати тобі нема чого. На, хоч копри погризи… Може, не снідав сьогодні.
— Коли те було… Але я не хочу їсти, — сказав Янг, й сам підставив пригорщі, узяв Натачине частування. Сів коло них на траву, потроху заспокоюючись. Не думав, що так розхвилює зустріч з Натачею!
— Ну, розказуй, Янге, де ви тепер і що поробляєте, — попросила лагідним голосом Према, Натачина мати. — А ми от, бачиш, де опинилися. Курені тут поробили з гілля — недалеко. Малі там сплять. А коли почнуться дощі, то не знаю, як буде. Але спасибі Вішну, хоч таке місце знайшли. Платять тільки батькові нашому і он тому чоловікові, що рубає на половинки… Ну й збирачам. А ми вже так тут допомагаємо батькові, бо запарка у них. Треба і горіхи готувати для сушіння, і за вогнем дивитися, і перевертати-сушити, і виколупувати із шкаралупин, запаковувати в мішки. Від тонни копри платять, а на тонну потрібно тисяч сім-вісім горіхів. Без рук лишитись можна.
Янг слухав вродливу Натачину матір, думав, що Према[16] дуже підходить для неї ім'я. Крадькома любувався і Натачею, порівнював їхні обличчя і бачив, Що Натача і цяточки матері побрала. Він відчував, що після Раджа вони найближчі і найдорожчі йому люди. На запитання відповідав повільно, старався говорити поважно, як дорослий. Навіть похвалився, що тепер працює в дельфінарії і Судзір-дресирувальник не може без нього обійтися. Натача щиро реготала з фокусів Бобі, вона вже заочно полюбила це хитреньке дельфіненя.
— Піди вже, донечко, відпочинь трохи, побігай з Янгом, — відпустила їх Према.
Натача зраділа.
— Пити хочеш? — запитала вона Янга: побачила як важко він плямкає губами, ворушить язиком, жуючи копру. І не дочекавшись відповіді, схопила в зуби свій ніж, підвела голову: на яку пальму полізти? Ага, ось на цю, трохи нахилену… І кинулась крізь кущі до пальм. Невдовзі Янг побачив її над кущами — видиралася на пальму спритно, як мавпа. Через кілька хвилин на землі загупали горіхи. А скоро і сама з'явилася з оберемком горіхів на руках, задихана, очі палають.
— Коліно он подряпала, — не знайшов що сказати Янг.
— А-ат… — байдуже махнула рукою і побігла з горіхами до дядька з парангом. — Зрубайте їм маківки!
Дядько зрубував, а Натача роздавала: Раджу… батькові… самому рубщикові… А три відкриті принесла до кущів, найбільший подала Янгові.
— Донечко, ти так більше не роби. Не доведи господи плантатор побачить… Розпоряджаєшся, як на своїй плантації.
— Так що ж нам — знемагати від спраги? Та не збідніє він із-за шести горіхів! — відмахнулась Натача. Дочекалася, поки Янг висмоктав свій горіх, ухопила його за руку: — Побігли!
— Почекай, — заперечив Янг. — Я подивлюся, як у вас тут зроблено… — і завернув під повітку.
Поки роздивлялися, Натачина мати вигребла під кущем чималу ямку, позносила туди випиті горіхи, присипала землею і листям. Так буде спокійніше.
Янг побачив, що принцип сушильні такий самий, як вони робили і на Біргусі. Тільки тут розмах — не порівняти. Не якась там ямка з вугіллям, перекрита бамбуковими палицями, а довга канава… На дні горять сухі шкаралупи горіхів, тільки жар, диму майже немає, над канавою не поміст з палиць, а залізна решітка з товстого дроту. За один раз можна розкласти майже тонну горіхів.
— Ну, побігли, — мовив Янг після оглядин. — А куди?
— Куди очі бачать!
Як це чудово — бігти куди очі бачать! І вони бігли спочатку вздовж кокосової плантації, заплутуючись у тростях трави і кущів. Подекуди траплялися сині квіти бугенвілів або червоні махрові гібіскуси з довгими маточками, схожими на йоржики, що ними пляшки миють. Натача їх зривала й утикала собі в кучері. Під кінець прогулянки її голова нагадувала дивовижний, чарівний букет. Трохи були і заблудили в кущах, потім розібралися, повернули назад. Янгове серце аж тремтіло від замилування і симпатії — такою гарною він Натачу ще ніколи не бачив.