«Як це стрибне? — жахається Натача. — Там же не принада… Не черв'як… Там же Амара прив'язаний!» — дівчинка аж головою хитає, щоб відчепитися від страшної уяви.
І знову дивляться на пліт-поплавок, злившись зі скелею, закам'янівши. Дивляться і чекають дива. З води повинні виринути утрьох, а не вдвох. З ними і Янг буде, живий і здоровий, навіть зарегоче на все озеро: «Ха-ха… от і я! Ну й пожартував же я з вами!..»
Ніяк не можна було уявити хлопця мертвим.
А пліт описує все ширші круги. А сонце пече в потилиці дедалі нещадніше, і в Натачі і Абдули болять голови, стукає в скронях. Час повзе так повільно, що хочеться закричати не своїм голосом, аби щось зупинити або прискорити, зруйнувати нестерпну тишу. Натача засовує в рот пальці, з усієї сили натискує зубами на кісточки…
«Ну що-о, ну як там?» — хочеться кричати й Абдулі. А кому крикнеш? Лопаються тільки, може, сотнями бульбашки навколо плота. Інколи бульбашок не видно, лопають десь якраз під плотом.
І раптом побачили, що Даял схопився на ноги, став перебирати руками лінь, кидав його собі під ноги петлями. Радж і Амара, отже, пішли на підйом…
І знову час ніби застиг на місці, сонце завмерло над самісінькою головою, не хоче ступити убік ні кроку. Нещадне сонце, убивця-сонце… Натача і Абдула схоплюються на йоги, і хлопець враз захитався і трохи не впав, Натача його підхоплює. Дивляться на Даяла, запитують у нього, запитують у озера — німо, без голосу: «Ну що-о там? Що-о?!»
І раптом разом з бульбашками коло плота з'явилися чорні м'ячики голів, блиснули скельця масок. Радж і Амара випливли водночас, Даял допоміг їм вилізти на пліт.
Без Янга випливли!.. Посідали на краєчок, нахиливши голови, і… мовчать!
Натача розридалася. Абдула підтримав її за плечі, посадив на землю. І в нього текли по щоках сльози, і він не міг нічого з ними вдіяти, хоч старався стримуватися.
Мовчать хлопці на плоту. Ось один, а потім і другий повільно стягують маски і знову сидять, зігнувшись. Даял стає на коліна і просить Раджа підняти ногу, розстібає в нього один ласт. Гребе Даял ластом, поволі керує до берега — туди, звідки й відпливали на пошуки.
Натача і Абдула нічого не кричать їм, не запитують, підтримують одне одного і пробираються верхом, бредуть туди ж. Там, схрестивши руки на грудях, стоїть мов укопаний другий носій, Мамада. Стоїть і аніскілечки, мабуть, не переживає:, чуже горе ніби й не горе. Його найняли не плакати, найняли на цілий день, і він терпляче відробляє час.
Вийшли Амара і Радж на берег, похитавшись на каміннях, поковзавшись ластами. Радж одразу зняв і другий ласт, вибрав великий камінь і сів. Даял поглядав то на Раджа, то на Амару, чекав дальших розпоряджень. А вони нічого не говорили, Амара відкинув кілька каменів, розчистив площадку і ліг лицем до землі на теплий пісок. На ногах в Амари були два ласти, коло Раджа лежав один. Зате на плоту були два… Два, а не один!
— А той зайвий — чий? — схопила його Натача, підбігла до Раджа. Упала на коліна, почала водити пальцями по рубчиках, ребрах ласта. А пальці тремтять, тремтять!..
— Янгів… ласт… — вимучив Радж. — Застряв у розколині під водою… А самого засмоктало, мабуть, під землю… Там така вертушка, вода вирує…
Абдула відв'язав од запасних балонів Тота, взяв на руки, бо той усе поривався, ставав дибки. Підійшов до Натачі, сів навпочіпки і теж поторкав ласт.
— Ви з Янговим аквалангом, як виловили з води, нічого не робили? — зітхнувши, запитав Ради?
— Ні, — за обох відповіла Натача, витираючи сльози.
— Ремінь поясний нормально розстібнутий. Отже, сам, свідомо розстібнув під водою. А може, й несвідомо… І ласт акуратно відстібнутий. Янг був п'яний!.. Глибинне оп'яніння — є така підступна штуковина.
— Про це озеро в нас різні легенди ходять… Страшні! — Даял потупцював і теж сів на камінь. — Нібито на дні живе дракон вогненний. Часом як дихне — дим і пар шугають! Усе з'їдає дракон, що потрапить живе в озеро, і реве: «Ма-ал-о-о!» Тому й риби тут майже немає, і люди не хочуть поселятися, бояться навіть ходити сюди.
— Тут було так… — озвався нарешті і Мамада. — Кидали рибалки пляшки під кручу… Так наливали води й затикали, щоб пляшка ніби тонула, ніби плавала. А через тиждень виловлювали… о-он там, коло Гірського, — не оглядаючись, Мамада показав за спину. — І навіть на захід туди, коло Зубів Дракона… Як течія тягне.