Всередині розкручувався якийсь внутрішній вентилятор і трощив лопатями все, що під них потрапляло. Під яскравою обгорткою було суцільне місиво.
Марина вирішила, що сьогодні мусить розставити все по своїх місцях і підготуватися до змін, які можуть відбутися, щойно вона скаже Стасу «так».
Серце стане серцем, нирки — нирками, а кров потече в правильному напрямку.
День має бути вирішальним, а рішення коротким, мов постріл.
Йшла вулицею, ловила на собі погляди, вдихала запах квітнучих каштанів і думала, що це місто нарешті належить їй.
Навіть провела рукою по стіні будинку. Вона була холодна і волога — така, що Марині закортіло притиснутися до неї щокою.
На розі побачила високу фігуру Стаса.
Він дивився просто на неї, але не помічав.
Марина посміхнулася: звісно, в такому вигляді він бачив її вперше.
Підійшла. Його очі округлились.
— Що за маскарад? — видихнув він.
Внутрішній вентилятор зупинився.
Марина відчула всередині тишу.
І порожнечу.
Але це була радісна і заспокійлива порожнеча, готова прийняти в себе усе, що завгодно, але тільки не цей тон, не цю фігуру, не ці очі.
І не… Канаду!
Подумки подякувавши винахідникам чорних колготок, Марина несподівано спокійно вимовила:
— Я прийшла попрощатися…
Він не зрозумів, недовірливо всміхнувся.
— Жартуєш?
— Ні, — сказала вона, дивуючись, як просто говорити правду.
Всі питання вмить обсипалися з неї і захрустіли під ногами скалками розбитих ялинкових іграшок.
— Поясниш? — запитав він.
— А що тут пояснювати?.. — здивувалася вона і вже повернувшись, щоби піти, додала щось для нього зовсім незрозуміле: — Просто… віяло не розкрилося…
І пішла якомога швидше, з кожним кроком відчуваючи легкість.
Але до кінця вулиці дійшла вже на ватяних ногах, підбори вгрузали в асфальт, мов у пластилін.
Ще один етап життя з імовірністю змінити його, закінчився — настає інший. І в цьому іншому вона теж має стати іншою.
Але якою, — лишалося загадкою.
Помітила, що стоїть перед яскравими дверима кав’ярні, що нагадували вхід до циркового намету-шапіто. Прочитала: «Суок».
Увійшла, подумавши, що сьогоднішню подію треба відзначити.
Кав’ярня у цей час, що ледь перейшов за пів на шосту, була порожня.
Тільки під яскравим незграбним малюнком із зображенням персонажів «Трьох товстунів» на чолі із головною героїнею — самою Суок, котра чомусь балансувала на кулі (вітання малярам-плагіаторам від Пабло Пікасо!), — сидів чоловік і відстороненим поглядом дивився на неї.
Точніше — крізь неї.
І… точнісінько так, як вісім чи десять років тому в порожньому сквері її рідного містечка.
«Ромеро Санчес»!
У ньому змінилося все, крім цього погляду, за яким вона його і впізнала.
Якби не цей погляд, вона б посміхнулася, помахала б рукою і гукнула через два столики: «А ви колись виступали в нашому клубі!».
Але той самий погляд — важкий, мов земна куля, на якій балансувала Суок — унеможливив цю невимушену репліку.
Як унеможливило її і те, що відбулося всередині самої Марини: перед її очима знову розчахнулося, розкрилося, розквітло і забуяло всіма фарбами те «чарівне віяло».
Воно розгорнулося, вистрілило — і Марина з подивом зрозуміла, що тим віялом було ніщо інше, як її душа, а зовсім не зовнішні прояви життя, від яких вона чекала цього довгоочікуваного руху!
Саме тому, отримавши те, чого прагнула — столичного життя, освіти, вражень і тому подібного, вона ще жодного разу не відчула того щастя і захвату, як у день, коли на сцені обідраного клубу виступав студент, читаючи вірші незнайомого їй французького поета.
Отже краса світу не залежала від оточення і обставин!
Вона залежала від чогось зовсім іншого, від того, на що відгукується душа — це зіщулене і замкнене «чарівне віяло»!
Це відкриття вразило і збентежило її ще більше, ніж випадкова зустріч.
Але, якщо це сталося, швиденько міркувала Марина, чи може вона залишити все так, як є?
Встати і піти, не сказавши ані слова тому, хто спонукав її їхати світ за очі у пошуках того «віяла»?