Вони в’юнилися довкола нас, мов бджоли, мухи та інші комахи, що їм виставили блюдечко з диким медом.
Погано пам’ятаю деталі, але у тих спалахах залишалися видіння незбагненного братання і неймовірної любові, котру відчував до кожного «пінгвіна» чи кожної оголено-шовкової папужки.
Ще раз упевнився, що світ малий, мов помаранч — вміщається в долоню.
Витискай з нього сік одним рухом і пий.
Але є одна умова: він перший мусить вичавити з тебе всі соки!
Спалах: чоловік з десять стоять довкола нашого столика, всі ми обіймаємося і співаємо «єстердей!» і «єлоу сабмарин!».
Спалах: ми затягуємо «Ой, чий то кінь стоїть!». А що вони всі підхоплюють, одному Богові відомо. Але ж співають!
Спалах: сміх Лізи. Бачу і чую його вперше. Невже їй не двадцять?!!
Спалах: Дезмонд стає на одне коліно перед Лізою і його жест повторюють з десяток чоловіків. Ну і кабаре!
Спалах: обличчя актриси, ім’я якої не називаю з міркувань скромності — ми танцюємо у штовханині танцювальної зали і говоримо так, ніби вчилися в одній совдепівській школі. Її золотий шлейф плутається під моїми ногами і я підбираю його собі на плече. Лунають оплески і сміх.
Все, що поза цими спалахами — моя особиста темрява, моя альтернатива, котру завжди маю в собі, немов лакмусову смужку для перевірки справжності розчину, в який мене занурюють обставини.
У цій далекій темряві, мов у сивій пляшці, закорковані інші часи, інші обличчя, інша музика. Я пірнаю туди і лежу на самому дні в позі ембріона, спостерігаючи як високо вгорі — там, де світиться обід горлечка — мерехтять і вирують святкові спалахи.
Головне — не сплутати де ти справжній, а де — виконуєш обов’язки улюбленця долі…
…О четвертій ранку Нью-Йорк виглядав втомленим, схожим на нас, що поверталися з вечірки: зібгані, заховані в кишеню краватки-метелики, запах тютюну у волоссі, уповільненість рухів.
Ми були вивісками, на яких згасли святкові гірлянди. І такими самими були вулиці — без сяяння рекламних вогнів вони виглядали натуральними, природними і зосередженими на майбутньому дні. Власне, Нью-Йорк був трударем, а його вечірній лоск призначався для тих, хто безтямно смітить грішми.
В ліфті Дезмонд Уітенберг сказав, показуючи відстовбурчену пляшкою шампанського кишеню:
— Поїдемо на дах. Пропоную зустріти схід сонця. Ну і нарешті відсвяткувати цю справу без свідків.
І натиснув на кнопку верхнього поверху.
Ми не сперечалися. Тільки тут, у червоній м’якій кабіні замкненого простору, котра ледь чутно гула, здіймаючи нас на висоту пташиного лету, я нарешті відчув, що все позаду, що можна розслабитись. Дез обійняв нас за плечі. Ми мовчали. І от такою скульптурною групою, котра символізувала дружбу навіки, випливли на дах.
На горі на нас чекала цивілізація — зі столиками і шезлонгами, з квітником і баром, за стійкою якого дрімав бармен.
Побачивши нас, він стрепенувся, але Дез махнув йому рукою, мовляв, не зважай.
Ми сіли в крісла, скинули туфлі, простягнули натомлені ноги, поклавши їх, як і годиться, на стіл.
Дез відкоркував шампанське і знову махнув послужливому бармену — склянок не треба.
Пити шампанське з горлечка на даху нью-йоркського хмарочоса — чим не закінчення переможного вечора?!
Ми ширяли над сірим вранішнім містом, спостерігаючи, як рожевіють або срібляться кінчики загострених багатоповерхівок.
Деінде у вікнах спалахувало світло…
— Успіх варто закріпити, — нарешті вимовив Дез. — Я зроблю вам контракт на рік. Будемо знімати тут продовження фільму. Я вже закинув декому цю вудку — і вони, здається, ковтнули наживку. Отримаємо наші гроші — і вперед.
Ми з Лізою перезирнулися.
— Дез, — обережно сказав я. — У нас тут є ще одна справа…
— Справа? Яка? — здивувався він.
Я хотів, щоб далі говорила Єлизавета і кивнув їй.
— Так, — сказала вона, — я хочу розшукати свою доньку.
Дез напружився, спохмурнів, скинув ноги зі столу і подався вперед.
На два голоси нам довелося повідати йому всю історію, приховавши лиш те, що не стосувалося жодних вух.
Мовляв, донька вийшла заміж за якогось американця і зникла. Тепер треба знайти того американця і владнати непорозуміння.
— Це той Маклейн, про якого ви мене питали? — здогадався Дезмонд.
— Так, — сказав я. — І якби ти допоміг знайти його, — це було би чудовим завершенням нашої мандрівки.
— А контракт? — розгублено запитав Дез.