— Я зварю кави, — нервово сказала Ліза і зайшла за стійку бару, оснащену різноманітною технікою, якою Дез майже не користувався.
Коли вона повернулася, несучи маленьку тацю з трьома філіжанками, Дез знову туркотів у слухавку.
Але цього разу не довго.
— У нас є шанс! — повідомив він. — Ваш містер мистецтвознавець має таки помешкання в Сан-Дієго!
— Рушаймо! — вигукнула Ліза, випускаючи з рук тацю.
Три філіжанки, мов у рапіді, почали з’їжджати їй на коліна.
Дезмонд героїчно підставив під них руки.
Обпікся, скочив, застрибав, хапаючись пальцями за мочку вуха.
Дивно: на різних кінцях континенту люди часом роблять одні й ті самі рухи, не замислюючись, хто їх вигадав першим.
Скажімо, хапаються за кінчик вуха або крутять дулі, або — пальцем біля скроні…
…План подальших дій ми склали швидко: квитки «Нью-Йорк — Сан-Дієго».
До того ж, завбачливий Дезмонд запропонував зробити кілька переглядів нашого фестивального фільму в ресторані цього ще невідомого нам Мігеля.
Мовляв, не їхати ж в таку далечінь з порожніми руками. Та ще й підзаробимо на квитках!
Ми розійшлися по своїх кімнатах — збиратися.
Я не уявляв, що все може скластися так просто.
І саме тому, що все склалося, мене охопило неабияке хвилювання. Адже далі мала бути зустріч.
Якою вона може бути, які слова знайти? Які пояснення?
І навіщо вони — тепер?
Зрозумілим і логічним було лиш одне: мати мусить знайти доньку, я мушу підтримати її у пошуках. Що далі?
Те, що я можу побачити Ліку, поговорити з нею, поки що здавалося мені нереальним, фантастичним і… позбавленим будь-якого сенсу.
Це ніби як багато років бігти нескінченною біговою доріжкою, яка веде за виднокіл — і ось раптом вдалині забовванів транспарант з написом «Фініш».
І доріжка добігла кінця.
Не знаючи, як вгамувати суперечливість почуттів, які охопили мене, я чіплявся за кожну мить, коли можу побути сам на сам.
Вирішив зателефонувати Марині.
Поглянув на годинник: у Києві в цей час був вечір.
Зрадів, коли почув у слухавці її голос.
Марина сказала, що вона саме знаходиться поряд з мамою, що у них все добре і привітала з перемогою, про яку дізналася з Інтернету.
Вона говорила до мене з іншого краю землі, з іншого життя. Це якимось чином врівноважило і заспокоїло мене.
Я сказав, що післязавтра ми вирушаємо в Сан-Дієго.
— Вона там? — запитала Марина.
— Так…
Вона трохи помовчала і знову запитала:
— Дуже хвилюєшся?
Можна було б збрехати, але я сказав: «Так».
— Чому?
Вона питала, мов лікар.
Власне, вона ж і була лікарем, нема що дивуватись. Вона поставила правильне запитання — не з цікавості (знаючи її, це я розумів напевне), а швидше заради того, щоби я сам міг відповісти на нього якомога чіткіше.
Відповідей на цю хвилину в голові роїлося безліч.
Треба було обрати найчеснішу. І тому я мовчав.
Вона теж мовчала.
Чув лиш її дихання.
— Бо не знаю, що скажу їй…
— Я думаю, що ти сам собі допоможеш у потрібну мить, — сказала Марина. — Тобто… Ти сам зрозумієш, що треба робити, як діяти і що говорити. Просто зараз не думай про це. Все буде так, як має бути.
Ці прості слова заспокоїли мене.
Дійсно, про що мені зараз думати? Навіщо моделювати те, що може розвалитися, мов картярський будиночок.
— Ти справжній друг! Дякую, — сказав я.
— Ага… — відказала вона і поклала слухавку.
— …Речі переживають людей. Раніше я над цим не замислювалась. А тепер от поміняла всі меблі в будинку, влізла у кредит років на десять і думаю: кому вони дістануться? Хто дивитиметься в ті дзеркала після мене? Стою в передпокої, дивлюсь у люстро і думаю лиш про це.
— А я ще років у вісімнадцять з жахом зрозуміла, що моя золота підвіска на ланцюжку, котру сама собі купила на закінчення коледжу — вічна. Бачите, вона і зараз на мені? Я вже, як мавпа, а вона — нічого собі, блищить, як і п’ятдесят років тому. А ще років за десять-двадцять так само висітиме на комусь іншому.
— …синя акула може народити за раз аж п’ятдесят двох дитинчат! Довжина кожної новонародженої акули становить тридцять сантиметрів! Синя акула може розвивати швидкість до сімдесяти кілометрів на годину…