Але на самому узбережжі, де розташувався його готель, нас знову оточили пейзажі, бачені в кіно: стерильні стежки, анфілади пальм і геометрично підстрижена рослинність.
Все виглядало ідеально, немов цю іграшкову місцину змайстрував небесний ювелір, орудуючи мікроскопічними інструментами.
Ми не могли відмовити доброзичливому нащадку племені кумеяй ані в поселенні, ані у вечері, яка чекала на нас на відкритій веранді.
Мігель запевнив, що з верхнього майданчика добре видно те поселення, в якому мешкає об’єкт нашої зацікавленості. Але спішити туди не варто, адже просто так потрапити в «gated community» (так називалася закрита зона, котра розташовувалась за парканом) нам буде нелегко, якщо нас туди ніхто не запрошував.
Оскільки ми дійсно були з розряду саме таких гостей, нам не залишалося нічого іншого, як оцінити свої шанси з висоти Мігелевого готелю, що мав назву «Енні».
Три наших номери містилися на одному поверсі і сполучалися одним широким і довгим заквітчаним балконом.
Ми домовилися прийняти душ, переодягтися і вийти до вечері хвилин за тридцять.
Я обожнюю заходити в невідомі готельні номери!
Не знаю чому, але от такі тимчасові помешкання викликають у мене дивні і приємні асоціації: ніби вповзаєш в чужу шкіру, котра на певний час здається тобі кращою за власну.
І тим приємніше, що про такі помешкання не треба дбати, адже невидимі феї в потрібний час підкладуть тобі все нове, свіже — рушники, капці, халати, різні миючі прибамбаси у ванній кімнаті, наповнять холодильник напоями, ідеально застелять зібгані простирадла.
Постоявши під душем, я вийшов на балкон.
Тихий океан котив довгі повільні хвилі, сягаючи квітучих садів «gated community».
Приватні пляжі цього поселення, на відміну від пляжів по цей бік набережної, біля підніжжя нашого готелю, були сліпучо-білими, ідеально гладкими і порожніми, мов поверхня Місяця.
А тут, внизу під балконом, ресторанчики і кав’ярні тулилися одне до одного, мов у бджолиних стільниках.
На пляжах юрмилися люди, в хвилях борсалися серфінгісти, ревіли скутери, а на горизонті погойдувалися яхти.
На цьому тлі, те уквітчане поселення здавалося штучним, марсіанським, безлюдним.
І тривожна думка про те, що вона мешкає там, неприємно дряпнула по серцю.
За півгодини на нас чекав накритий стіл на веранді Мігелевого готелю.
За кожним кріслом стояв офіціант.
Сам господар, одягнений досить карнавально — в яскраво-червону сорочку з чорною шкіряною краваткою і вишитим широким паском (певно, так одягалися його пращури!) стояв біля столу.
Ми розсілися.
Офіціанти заснували за нашими спинами. Поставили величезні тарелі, накриті срібними банями, хлюпнули в бокали по ковтку вина, щоб ми вибрали те, що найбільш смакує, заклацали запальничками, засвічуючи свічки.
Одне слово, все було досить респектабельно.
До тієї миті, поки Дезмонд не поплескав Мігеля по плечі:
— Досить, старий. Покінчимо з цим показовим виступом! А тепер давай поїмо по-людськи.
Мігель розреготався і зробив знак офіціантам.
Ті вмить випарувались з веранди, лишивши біля нас триярусну тацю.
Їли, як і їхали — під нестримні коментарі Мігеля щодо тієї чи іншої страви, в яких він розбирався, як фаховий кухар.
Ми чемно кивали головами, жували, посміхалися і ставили ввічливі риторичні запитання, щоби не образити привітного господаря.
Звісно, для двох з цієї веселої компанії, це кулінарне кишкоблудство зводилося до одного: якнайшвидше звільнитися і піти до того квітучого «віліджа», що маячив внизу, аби рознести його на друзки і скалки в пошуках одного відірваного ґудзика!
Цими двома були я і Єлизавета Тенецька…
…Фарширований каплун, котрого вивезли на таці, немов китайського імператора, дійсно мав загрозливий для шлунку вигляд. Ним могла б наїстися ціла армія. А ми вже були ситі після десятка закусок.
Я безпомічно глянув на Дезмонда, той — на Єлизавету. Вона зрозуміла без слів.
Наші шлунки потребували перепочинку!
Пані Тенецька розпочала «світську» бесіду, котра за пару хвилин завдяки її майстерності ставити запитання і жваво реагувати на відповіді, переросла в невимушену балачку, в якій, здавалося, брав участь і наш розкішний каплун.
Я робив зацікавлений вигляд і тоскно вдивлявся у «марсіанські» пляжі.
Набережна спалахнула ілюмінацією.
Червоне сонце вже наполовину сиділо у воді.
У густій зелені поселення «gated community» теж зажевріли вогники.