Певно, візит туди доведеться відкласти до ранку, з прикрістю подумав я, у піввуха слухаючи, як Дезмонд домовляється з Мігелем про покази нашого фільму для мешканців готелю.
Я майже випав з розмови, споглядаючи за життям набережної, дослухаючись до музики живих оркестрів і мріючи швидше опинитися у себе в номері на широкому двоспальному ліжку. Далекий переліт давався взнаки. Ми куняли.
Очі, заворожені ритмічним накатом довгих океанських хвиль, почали злипатися.
Майже у напівсні, почув, як Мігель з різким звуком відсунув свій стілець.
— Зараз, зараз я її вам покажу! — сказав він, звертаючись до Лізи, яка, певно, поставила йому якесь запитання.
Скочив і вибіг за двері.
Повертаючись до дійсності, я запитально поглянув на друзів.
— Що сталося?
— Ліз запитала в нього про родину, — пояснив Дезмонд.
— І він приведе їх всіх сюди? — зморщився я.
Після дороги і поживної їжі з міцною випивкою, не мав жодного бажання знайомитись з родичами Мігеля.
Дез похитав головою:
— Вони всі загинули в Пхукеті. Під час того цунамі дві тисячі четвертого. Дружина і двоє дітей. Він відправив їх відпочивати. Сам добудовував цей готель. Тепер вважає себе винним.
Отже, за жвавістю огрядного веселуна таїлася своя історія.
— А куди він побіг? — запитав я.
— Зараз побачиш, — зітхнув Дезмонд. — Він показує це не всім. Але я був впевнений, що для Ліз зробить виняток.
За кілька хвилин Мігель повернувся, несучи під пахвою планшет.
Сів біля Лізи, запрошуючи нас з Дезом приєднатися.
Ми схилилися над екраном.
Мігель натиснув потрібні кнопки і перед нами замиготіли кадри «домашнього відео»: пляж, фігурки людей на березі, панорама невеличкого готелю з численними бунгало на високих палях.
Все було знято недбалою рукою оператора-аматора.
Мігель живо коментував побачене:
— Ось, бачите? Це за п’ять хвилин до цунамі! Ці кадри я викупив у однієї телекомпанії за десять тисяч доларів — вони монтували фільм із зйомок свідків.
Мало що розуміючи, ми дивилися, як на наших очах з пляжу відступає вода, ніби якась міфічна риба швидко всотує її в пащеку.
— Бачите? — захлинався Мігель, вказуючи пальцем на екран. — Води вже немає метрів на сто! А люди радіють! Погляньте — ходять по дну, мушлі збирають… Дурні, дурні!
По пляжу дійсно бродили люди різного віку.
Дехто з цікавістю спостерігав за відступом води, дехто намагався наздогнати хвилі, що відступали і пірнав в них, дехто лежав в шезлонгах під парасолями, діти бігали по вологому піску, збираючи морську живність.
— Ну, дурні… — з незрозумілим захватом гарячково коментував Мігель, тицяючи товстим пальцем в екран. — Нікому не спало на думку, що воду вбирає цунамі! Дивіться — офіціант несе коктейль!!!
Він майже реготав і Ліза поклала свою долоню на його широченне зап’ястя.
— Дурні… — стишено видихнув Мігель, ніби приборканий цим дотиком.
І більше не коментував.
Ми і самі бачили, як так само швидко вдалині вода починає зворотній рух.
Наростає. Клубочиться. А на горизонті поволі виростає довга чорна хвиля…
За мить вона виросла і видовжилась по всій ширині горизонту.
Хтось — той, хто тримав камеру, з подивом але без страху чи тривоги в голосі, зауважив, що вода прибуває надто швидко і варто попередити тих, хто гуляє по мілині, щоб вони повернулися ближче до берега.
Очевидно, він казав про тих, кого знімав в цю мить: жінка в червоному купальнику тримала за руки двох дітей і стояла на березі, вдивляючись у наростаючу хвилю.
Мить настороженої тиші несподівано увірвалася криками, рухом, шаленими стрибками камери.
Останній більш-менш чіткий кадр, зафіксований аматором, був такий: хвиля, котра нарешті виросла, з неймовірною швидкістю ринула вперед.
Люди, що прогулювались уздовж звільненої від води мілині, щодуху помчали назад.
Але було запізно.
Камера сфокусувалася на жінці з дітьми, оператор встиг скрикнути «О, майн гот!» — і три фігурки в одну мить зникли в піні височенної потужної хвилі, котра кинулася наздоганяти (і наздогнала!) інших…
Мігель натис на паузу.
Зображення застигло.
Зупинена його рукою хвиля завмерла.
— Це була вона, Енні… — сказав Мігель, погладжуючи екран в тому місці, де хвилину тому видніли три фігурки. — Я її одразу впізнав, коли фільм показали. Тепер знаю, якою була їхня остання мить…
Я бачив, як Ліза стисла його зап’ястя.
Запала тиша.