— Вип’ємо, — сказав Дез. — Вони були чудові…
Ми мовчки випили.
Мігель закрив планшет і посміхнувся, окреслюючи рукою простір:
— Тепер вона — скрізь…
Я б ніколи не подумав, дивлячись на цього сповненого енергії здорованя, що за його статурним фасадом криється трагедія.
Власне, такі самі невисловлені трагедії, криються і за зачиненими стулками в багатьох інших.
Гадаю — в усіх. У кожного — своє…
Хіба я сам не згадував постійно ту, ніким не зафіксовану мить, коли випроваджував Ліку в той останній похід?..
Певно, і Єлизавета думала про щось подібне.
Певно, щось подібне міг згадати і Дезмонд Уітенберг.
Те, про що ми ніколи не говорили.
— А каплун вже зовсім захолонув… — констатував Мігель.
Я був радий такому повороту, хоча каплун нізащо не поліз би мені до рота. Хотілося поділитися з цим нащадком вимерлого іспанського племені чимось сокровенним.
Можливо, є в цьому якась розрада — показати іншому, що ти страждав не менше за нього. Але я ніколи не користувався такими прийомами.
Натомість мені в голову полізли якісь легковажні історії — ціла лавина різних байок.
Уявив себе звіром, що відводить зграю від прірви. Точніше — подалі від цунамі.
І розповів історію п’ятирічної давнини, коли мені довелося виконувати замовлення одного багатого аравійця: зняти фільм до дня народження його нової української дружини на ім’я Офелія…
…Звісно, ім’я було вигаданим.
Білявку звали Тося Поскубенко. Будучи прискіпливим, я не полінувався з’їздити до Луганська, звідки була родом новітня «мільйонерка» і дізнався, що в класі її називали «Паскуденко».
Огрядні жіночки, колишні однокласниці, говорили про неї із неприхованою заздрістю, мовляв, знайшла собі те, що шукала, і тепер, тирла цибата, має все.
Озброєний почутим, я все ж таки вирішив взятися за замовлення.
У призначений час аравієць повіз мене за місто у свій маєток.
Чоловіком він був досить приязним. Довірливо заглядав в очі, з акцентом, але українською розповідав про зворушливі забаганки дружини, про її неземну вроду і неймовірні здібності. Офелія, завдяки йому, щойно розпочала кар’єру моделі, а до того опанувала ландшафтний дизайн, трошки повчилася на режисерських курсах, обожнювала породистих коней, розводила китайських «золотих рибок», малювала картини, збирала антикваріат і була першою світською левицею всіх більш-менш відомих тусівок.
Я готувався побачити перед собою неабияку розумницю-Попелюшку з глибин промислового міста, котрій випала козирна карта у вигляді «принца» з Саудівської Аравії.
Тося-Офелія вийшла на поріг велетенського маєтку, оточеного анфіладою з білих колон, мов цариця!
На ній були сріблясті лосини і довга футболка, розшита стразами Сваровські. Під пахвою тримала кудлатого цуцика із рожевим бантиком на голові. «Продавчині Троєщинського ринку нервово курять біля туалету!», — подумки посміхнувся я.
Простота обличчя зі скошеним підборіддям і широким переніссям була ретельно замаскована яскравим макіяжем. Гелеві вуста неприродно видувалися за кінчик носа, штучно сформовані «сердечком». «Сергій Звєрєв знервовано приєднується до продавчинь Троєщини!», — пролунав в моїй голові другий коментар.
Офелія повисла на руці свого принца, сховалася за його широкою спиною, грайливо поглядаючи в мій бік. Принц пояснив, що її будуть «знімати в кіно» і попросив виконувати все, що накаже режисер. Тобто, я.
За п’ять днів зйомок Тося Паскуденко добряче заразила мене вірусом «класової ненависті», наслідки якої я почав згодом плекати в собі, як подразник для власного сумління.
Монтував фільм удома.
Тоді мати ще була здорова і, після смерті батька, часто приходила до мене. Вона тихенько сиділа за моєю спиною і годинами спостерігала цю досить нецікаву і марудну роботу. Я різав, кроїв, перекроював кадри.
Курив, чортихався і кілька разів вжив тих висловів, котрі не стосувалися ніжних материнських вух.
…Офелія на іподромі.
Вся в білому, з червоною квіткою в довгому, але зіпсованому численними перукарськими процедурами, волоссі. Кінь — білий. Збруя теж біла, інкрустована перлинами. Лізе на коня, випнувши зад, який послужливо підпирає молодий тренер.
«У мене вісім коней, — коментує Офелія, — і всі з різних країн світу!».
…ось вона в шовковому халаті, розшитому китайськими драконами, з тим же цуциком на руках, демонструє інтер’єр зали.
«Ці колони — з Греції. Одна з них піднята з дна моря. Раритет! Ми навіть вчених винаймали, щоб отримати сертифікат!». Вона тре рукою одну з гладких колон і додає: «Уявіть собі, скільки треба було зусиль, щоб ось так відшліфувати її, аби вона була схожа на інші і не вибивалася із загального архітектурного ансамблю!» (на цьому місці я почув легке материнське пхикання у себе за спиною). «А ось ця накидка зі шкіри справжнього поні, — веде за собою камеру Офелія, вказуючи на диван в стилі «ампір». — Ну, поні… Знаєте? Такі маленькі коники. Користі від них — ніякої! Пусик (це вона так називає свого аравійця) замовляв його в Новій Зеландії, живого! Його там прямо в прерії вполювали. Там же і шкуру вичинили. Щоби все було по-справжньому, а не магазинне. Я не люблю штучності!» (я знову почув пхикання за своєю спиною. Цього разу — подвійне).