Збишека Залеські тут поважали.
Він зосереджено витягнув серветку з позолоченого колечка, розправив її на колінах і стривожено поглянув на супутницю:
— Ти куди? Зараз принесуть їжу.
— Мені треба подзвонити.
— Дзвони тут, — ревниво гмукнув Збишек.
Але вона підвелася і пішла до виходу.
Він з тривогою дивився услід.
Кожна хвилина, проведена з нею, здавалася йому безцінною. Тепер цих хвилин поменшає.
Вулиця дихала свіжістю омитого асфальту.
Від розпливчастих відбитків світла, що, мов екзотичні рибини, плавали в калюжах, здіймалася кольорова пара. Щільний ряд автомобілів, припаркованих перед рестораном, шкірився в широких усмішках.
Швейцар з подивом глянув на жінку, яка примостилася на спині кам’яного лева під навісом ресторану і почала натискати кнопки мобільного.
Навіть спробував дослухатися до розмови.
— Джоше, це я…
— Дякувати Богу! Я вже почав хвилюватися. Фестиваль закінчився?
— Так…
— Ти її бачила?
— Так…
— Підійшла?
— Ні…
— Чому? Певно, мені варто було приїхати з тобою!
— Не варто. Я все вирішила сама.
— Що саме? Не розумію. Ти з нею говорила?
— Ні.
— Але ж ти кажеш, що її бачила!
— Бачила…
— Чому ж не підійшла?
Мовчання.
— Ти зараз де?
— В готелі. Лягаю спати.
— А що це шумить?
— Я відчинила вікно. Тут спекотно.
— Навіщо ти відчинила вікно?!
— Джоше, не вважай мене ненормальною! Все в порядку. Захотіла подихати дощем.
— Ти ж кажеш, що спекотно…
— Так. Але задушливо. Після дощу. Не хвилюйся.
— Я зараз же вилітаю за тобою!
— Не варто. У мене вже є квиток на ранок. Ми розминемося…
— Що ти будеш робити зараз?
— Вип’ю пігулку і ляжу спати.
— Це правда?
— Майже…
Вона натисла відбій.
Вийшла з-під навісу, ступивши ногами в маслянисто-ультрамаринову калюжу, поглянула вгору, примружилась, ловлячи обличчям краплі.
І спохмурніла: їй вже ніколи не передати тих кольорів, котрі бачила довкола — чисті яскраві імпресіоністичні вогні, незвичайні поєднання відтінків; не мати колишньої сміливісті розпоряджатися власним зором, як злива розпоряджається швидкими мазками дощових струмків.
Колись вона впадала від цього у відчай.
Тепер звикла.
Той зір і те бачення випарувалися з неї, немов озеро з пустелі.
Все пішло в пісок…
Вона озирнулася на скляну стіну ресторану — за нею стояв Збишек, по обличчі якого стікали неонові фарби, залишаючи його абсолютно сухим.
Вона зробила заспокійливий знак і знову полізла до сумочки — заграла мобілка.
Ступивши під навіс і струшуючи з волосся воду, вона приклала її до вуха.
— Ну? — нетерпляче, без жодного привітання, озвалась слухавка.
— Нічого, Мелі, нічого… Я завтра повертаюсь. Все розповім.
В слухавці гмукнули.
Пролунало те саме запитання, яке вона чула кілька хвилин тому:
— Ти її бачила?
— Бачила, Мелі, бачила… — втомленим голосом відповіла вона.
— Ну — і?.. — знову нетерпляче прокаркала слухавка.
— Вони були разом… Я не змогла…
— Ось воно що… А ти не помиляєшся?
— Вони були щасливі. Все, як мало бути…
Пауза.
— Не знаю, чи вірно ти вчинила… — нарешті вимовила слухавка.
— Вірно. Я не хочу нічого ламати, Мелі… — відповіла вона, попрощалась і поклала телефон до сумочки.
Збишек Залеські зустрів її біля дверей ресторану, огорнув вологі плечі сухим шаликом, повів до столика.
— Я обіцяла, що вип’ю пігулку і ляжу спати, — сідаючи на турботливо відсунутий ним стілець, мовила вона.
Він вдав, що не чує.
Офіціант розлив по келихах вино.
Вона зітхнула, вийняла з колечка серветку і ретельно розправила її на колінах.
Всі її жести викликали у нього хворобливі напади ніжності.
Принаймні, він бачив, що мало хто з жінок, присутніх в залі, закрили подоли своїх вишуканих вечірніх суконь ресторанними серветками…
…Проштовхатися в перші ряди до червоної доріжки кінотеатра було важко.
Люди, надто ті, кому не вдалося потрапити до зали, займали черги за кілька годин до фіналу дійства. І кам’яніли, захищаючи плечима і спинами всі підходи.
Вона подумала, що краще було би вийти з зали раніше і зайняти найближче місце перед турникетом. Але вона сиділа надто далеко, на другому ярусі і поки спустилася, — на вулиці вирувало людське море.