До того ж, вона до останку не могла відірвати погляду від екрану, вдихаючи і видихаючи кожну репліку, кожний кадр, здригаючись на кожний знайомий пейзаж, ковтаючи крижаний чи гарячий клубок, що котився горлом від упізнавання всього того, що почасти жило в ній самій.
…Джошуа сам сповістив їй про фестиваль і про авторство фільму, котрий дійсно належав «тій самій» Єлизаветі Тенецькій. Запропонував поїхати разом. Але вона відмовилась: мусить бути сама!
Адже не було дня, щоби в її уяві у той чи інший спосіб не виникала картинка зустрічі. Перші слова. Погляд. Подолання ніяковості. Без свідків!
Тому їхати до Нью-Йорка разом вона категорично відмовилась.
Сама — і крапка! Аби не відволікатися на розмови, на якісь спільні клопоти, на все, що могло б роззосередити її, зробити зустріч банальною.
Звісно, Джош хоче допомогти, але в цьому випадку лише виб’є її з колії. Він це зрозумів і взяв лише один квиток на Нью-Йорк.
Щойно відлунали тривалі оплески, вона метнулася до виходу, пробилася крізь майже смертоносну ущелину між Сциллою і Харибдою, котру утворила людська юрма обабіч червоної доріжки, і приготувалася чекати.
Її жбурляло з боку в бік разом із натовпом, що тягнув руки то до одного, то до іншого кумира. Здавалося, вона лежить на кам’янистому березі океану і її розгойдують хвилі п’ятибального шторму, здираючи шкуру з ребер.
І вона так само, як інші, підкорюючись загальному ритму хвиль, підстрибувала, неслася вперед, відкочувалася назад і знову, підхоплена натиском тих, хто стояв позаду, обдирала нігті об бильця турнікету.
Потім увесь цей шторм раптом вщух.
У вухах запищало, як при різкому зниженні тиску.
У полі зору виникла жінка в чорній сукні і тремтливому ореолі від софітів.
А потім ореол видовжився, утворюючи довгий світловий тунель.
В кінці його, мов на світлині чи полотні, вона побачила те, що колись закарбувалося в дитячій пам’яті:
Червона дерев’яна підлога, пофарбована і блискуча, мов крига, жовтогарячі квіти на шторах, світлі стіни, в широкому промені призахідного сонця танцюють золоті балерини. А супроти світла постає розмитий сріблястий контур видовженого тіла.
Він несе спокій, а разом із ним — тепло невидимого пір’я, що сиплеться згори…
Це була вона.
Та, з якою вела нескінченні розмови після того, як змогла тверезо міркувати і дивуватися відчайдушності, з якою порушила плин життя.
Певно, Мелі Страйзен все ж таки була права: вона вихована в теплі і перший же вітерець збив її з ніг, поніс куди подалі «від вирішення проблеми шляхом нормальної людської розмови». Але хіба тоді вона могла говорити чи міркувати «по-людськи»?!
Тепер — зможе…
Вона жадібно вдивлялася в обличчя жінки на сходах.
Тепер вона була поруч — тут, за кілька метрів. Не уявна, а цілком реальна.
Власне, в уяві їх було дві. Та, котру вона пам’ятала з дитинства і юності: струнка, різка, дивно-мовчазна, з довгим гарним волоссям зібраним в лискучий жмуток або розпущеним по плечах, мов віяло — і та, якою вона могла стати після цих років.
Можливо, повніша, можливо — зі срібними нитками в зачісці.
Втомлена.
Розчарована.
В окулярах?
Така, якою може бути жінка в своєму віці на батьківщині.
Її тішило, коли набагато старші за неї американки — і не тільки американки, а всі інші випадкові чи не випадкові тутешні знайомі, виглядали дівчиськами. Вони могли собі таке дозволити! А вона?
Тепер вона з захватом впізнавала знайомі риси в коротко підстриженій, худорлявій і стрункій жінці в простій, але елегантній, сукні.
Подолавши слабкість, задихаючись, відчайдушно працюючи ліктями, пробилася наперед.
Хотіла гукнути — і завмерла. І знову заслабла, почувши осоружний писк у вухах.
І так само помчалася тунелем років — навпрямки до черева зачарованої шафи, вихід з якої знайшовся аж тут, в Америці…
На якусь мить здалося, що чоловік глянув просто на неї.
З останніх сил запрацювавши ліктями, вона почала виборсуватися з натовпу, мов комаха з меду.
Негайно тікати!
Зникнути.
Нічого не порушити в цьому тандемі!
Адже вони йшли разом — щасливі й усміхнені.
У спалахах фотокамер, в ореолі щастя.
Все було так, як мало бути від самого початку! Якби тоді — давно-давно — вона випадково не виникла на їхньому шляху.
Нерозумна і засліплена…
Тоді вона була винна перед ними. Не вистачало стати винною і зараз!