Долаючи перший кордон глядачів, вона озирнулась. Не могла не озирнутися!
Він щось прошепотів їй на вухо, вона посміхнулась…
Пригнувши голову, Ліка пірнула в натовп якнайглибше.
А випірнула на протилежному боці вулиці — в тиші і темряві.
Мов викинута на берег риба.
…Перші кілька років, поки вони активно мандрували — «для зміни вражень», як порадила психолог — вона ще малювала. Роздаровувала картини з краєвидами в готелях аби не тягати за собою.
Потім «зміна вражень» перетворилась на суцільний калейдоскоп намальованих краєвидів, в яких не було жодної зачіпки для душі.
І вони повернулися до Сан-Дієго.
Тут, на віллі з садом і видом на океан, вона знайшла спокій у заколисуючому ритмі океанських хвиль.
Джошуа влаштував їй майстерню — простору, з різними мольбертами, тюбиками фарби, полотнами, всю залиту світлом — таку, про яку вона завжди мріяла і якої ніколи не мала. Але зайшовши туди кілька разів, вона безтямно вичавила кілька тюбиків фарби, так і не торкнувшись пензлем жодного полотна.
На диво, це не стало приводом для розладу, чого так боявся Джошуа Маклейн.
Навпаки. Вона відчула звільнення.
Виявилося, що і зміна вражень їй не була аж так потрібна. Її цілком влаштовувало життя за рясним живоплотом будинку, в тиші саду, де вона могла копирсатися зранку до вечора, поки Джош був на роботі або у відрядженнях.
Як рослина, викопана і пересаджена на новий ґрунт, вона намагалася прижитися, щоби не завдавати клопоту тому, хто так зворушливо піклувався про неї.
Чи пустила та рослина корінці — лишалося таємницею, адже задля того, щоби дізнатися, треба було знову висмикнути її з землі. А от що дійсно можна було помітити на поверхні — так це «вусики», котрі вона випустила, мов дикий виноград.
Втрачений щодо фарб зір ніби помінявся на ці «вусики-антени», котрими вона обмацувала довколишній світ. І, мов той дикий виноград, пробивалася до світла і тепла.
І була вдячна, що в її новому існуванні так багато того й того.
Спочатку Джош старанно намагався, за його ж словами, «вкрутити її в соціум».
Радів, коли на «барбекю», котре час від часу влаштовував на подвір’ї, вона розмовляла з гостями, радо бігала з кухні на галявину, розносячи напої, сміялася і підтримувала приязне знайомство з котроюсь із присутніх жінок, стрибала разом з усіма в басейн і, обнімаючи чоловіка за талію, махала рукою вслід авто, котрі роз’їжджалися увечері від їхнього гостинного подвір’я.
Все виглядало, як годиться.
Приємне спілкування ніколи не продовжувалося за межами помешкання. Бувало, зустрівшись з цими ж милими людьми в крамниці вілліджу або на іншій вечірці, вона ставила Джоша в ніякове становище, адже знайомилася з ними, мов уперше.
Вибачалася, піджартовувала над своєю забудькуватістю, знову гарно і невимушено підтримувала розмову і… викреслювала все це з пам’яті до наступного разу.
Коли згасала ця декорація — виникала інша.
Ранком за кавою вони обговорювали події, прописані в газетах, плани на наступний тиждень, погоду або якісь кумедні випадки, котрі траплялися з мешканцями селища. Часом він розповідав їй про своїх батьків, дитинство, про студентські роки, проведені в Гарварді, про наукові праці, які написав і ще напише в майбутньому. Вона слухала з цікавістю, давала поради, співчувала або сміялася.
І тут все відбувалося, як годиться.
Але того «вкручення в соціум» так і не відбулося. Адже вона так і не змогла знайти для себе тієї «зачіпки», котра би змусила її зацікавитись чужим середовищем.
Аж доти, доки на її видноколі постала Мелані Страйзен…
…Це сталося через чотири роки по її приїзді в Сан-Дієго.
Тоді Джош витягнув її на галявину, де мешканці вілліджу щороку разом святкували День Незалежності.
На килимі дрібненької «бейсбольної» травички встановлювалися великі навіси, під якими накривалися столи з їжею і напоями, розставлялися білі пластикові крісла та столики, за якими сиділи пані та панянки, об’єднавшись у зграйки «за інтересами», на дерев’яному помості грав оркестр, бігали діти, грала у бадмінтон молодь.
Коли вона вперше побачила цю пасторальну ідилію, подумала, що потрапила в якусь кінострічку.
Все було саме так, як у серіалах: яскраві кольори, летючі шовки жінок, білі брюки і сорочки чоловіків, капелюшки на сивих букольках поважних пань, запах кави і здоби, сміх, щебіт невимушених розмов і щебіт пташок, дзвін бокалів, запахи дорогих парфумів і свіжої полуниці з вершками.