Тоді я дуже здивувався і подумав, що, певно, це дуже соромно ось так стати на коліна перед великим залом — та ще й у телевізорі!
— Чому він став на коліна? — запитав я у матері.
— Тому, що поважає владу! — пояснила мати.
Я дуже поважав виховательку дитячого садка Марь-Ванну і подумав, що, певно, було б непогано виявити до нею повагу саме у такий спосіб, якщо таке правило існує в дорослому світі.
Але вранці побачивши на сходах статурну Марь-Ванну, котра, мов імператриця, зустрічала своїх підопічних і рахувала, мов курчат, ставати перед нею на коліна чомусь передумав.
А коли вона, Марь-Ванна, залишила мене сидіти в їдальні всю «тиху годину» з повним ротом каші, яку я не міг ані проковтнути, ані сплюнути, я точно впевнився: нізащо!
Певно, відтоді і набув тієї «гордині».
Адже я можу зробити будь-що.
Навіть найскладніше — визнати свою неправоту і вибачитись. Навіть най-принай-складніше — відмовитись від корисної пропозиції.
Навіть поцілувати комусь руку — наприклад, незнайомій бабці (іншим — навряд чи).
А от стати на коліна досі не можу. Навіть у церкві…
Тому мене страшенно дратувало, коли з усіх боків чулися заклики «звестися з колін».
А як зведешся, коли ти на них ніколи не стояв?
Ані тоді, ані тепер…
Хіба що тепер не опуститися нижче плінтуса для багатьох стало складніше.
Адже настав час суспільної апатії, густо замішаної на єдиному бажанні отримувати гроші, нічого при цьому не вкладаючи в це бажання крім… самого бажання.
Така тавтологія часу…
Приклад злодіїв і грабіжників, котрі вчергове прорвалися до владного корита, виявився заразним.
Скажу відверто, спокуса не оминула й мене, коли я (щоправда цілком вірячи в справу) взяв участь у першому «відкаті», ще не дуже добре розуміючи всю цю хибну схему.
Тоді очільник телевізійного каналу запропонував мені написати сценарій, про який я давно мріяв.
Після року напруженої роботи, я отримав чималі гроші і коротку репліку: «Всім дякую! Всі вільні!», а замовник благополучно ретирувався в невідому далечінь, отримавши при цьому суму, котра, певно, разів у десять перевищила мою.
Після кількох подібних пропозицій (в які я знов і знов вірив, як останній ідіот), я міг би цілком пристойно існувати без особливих проблем: «всі вільні, всім дякую» — і конверт, напакований грішми.
Зрештою, я згидився.
Я бачив людей у краватках, за цілком благопристойними й навіть патріотичними пиками яких ховалися свинячі писки і кабанячі ікла.
Вони порпались у будь-якому багні, де сподівались відшукати золотий жолудь, щоб покласти його в своє, і без того напаковане мотлохом, лігво.
Так було скрізь, хоч куди кинь оком.
З одного боку йшло шалене насадження невігластва, безкультур’я і низьких пристрастей, а з іншого — абсолютно безсоромний грабіж вже награбованого іншими.
Ситуація в країні була досить абсурдною, але мені здавалося, що поки що так і має бути. Аж доки ми перетнемо певну незворотню точку, за якою назавжди залишиться генетика покори, страху, заздрісності, невиправданих амбіцій, зрадництва та інших наслідків багаторічного насадження викривлених понять.
Починаючи з 2010 року, це викривлення доходило апогею.
Той, хто хоч якимось чином торкався влади (навіть влади химерної, мізерної, котра обмежувалася обідраним кабінетом у богом забутій глибинці), починав безбожно набивати власні кишені.
Хто — копійчаним насінням, хто — цілими заводами.
Байдуже — аби гребти.
Комплекс вічних ненажерливих злиднів правив навіть тими, чиї годинники коштували як квартира чи автомобіль.
Хапати і красти, поки є така можливість — така ідеологія керманичів.
У тому, що вони тимчасові, я не мав жодних сумнівів.
Але все, що я нині міг — це відступити якомога далі, щоб в черговий раз не бути розчарованим у тому, у що намагався зберігати бодай малий відсоток віри.
Тому просто тихо робив свою справу.
На своїй маленькій студії ми знімали те і ТАК, як хотіли.
Часом отримуючи неабиякі відгуки і навіть винагороди, про які тут, в моїй країні, дешевше було не розводитись.
Неодноразово мені пропонували виїхати за кордон.
Але я не міг покинути свою маленьку команду, студентів, а якщо зовсім відверто — країну, в яку вріс «по саме нікуди». Та й не хотів проґавити той момент, коли весь абсурд нинішнього існування почне сипатися, мов картярський будиночок.