— Радій тому, що маєш нині: завтра щезне й воно»…
За спиною закашляли.
Ліка відірвалась від читання:
— Вибачте…
— А подейкують, що ви — неввічлива! — зраділа місіс Страйзен. — Брешуть…
І додала пошепки, позираючи на зачинені двері:
— Тепер візьми о-он ту драбину і лізь до о-он того опудала!
Не зронивши жодного слова, Ліка слухняно розіклала драбину, приставила до стелажа навпроти вишкіреної пащеки і вибралася нагору.
— Тепер помацай за нею рукою, — наказала місіс Страйзен.
Ліка просунула руку між лапами чудовиська і наштовхнулася на шари м’якого пилу, внутрішньо здригнулася і запитально поглянула на місіс.
— Лізь глибше! Вона має бути там.
Нарешті рука Ліки натрапила на щось тверде і кругле: пляшка!
— Тягни її сюди! — зраділа місіс Страйзен.
Ліка спустилася зі сходинок, обережно тримаючи в руці сиву від пилу пляшку.
Обтерла її руками, подала пані.
Пляшка була повна лише наполовину.
Місіс Страйзен зраділа, мов дитина.
— Вона там стоїть вже років десять! Якось заховала від цієї фурії, а тепер — без тебе не впоралася б! Це — «Nectar D’Or». Те, що я обіцяла. Витримується в діжках з-під бурбону, які ти бачила в передпокої, а потім дозріває в деревині з-під Сотернського вина.
— Звідки ви це знаєте? — здивувалася Ліка.
Місіс Страйзен дістала з шафки письмового столу дві широкі склянки і безпомильно налила в них дві порції напою рівно на товщину свого пальця.
Дала знак рукою, мовляв, всі розмови потім і піднесла густу коричневу рідину до очей.
— Шотландці п’ють за правилами п’яти «S»: sight, smell, swish, swallow, splash, — сказала, простягаючи Ліці склянку. — Що означає: оціни колір, вдихни аромат, зроби ковток, проковтни, додай води. О, це ціла наука! Але мені подобається три інших: не змішувати, не охолоджувати і не заїдати! Всі ці правила, до речі, страшенно порушуються невігласами. Я готова пристрелити кожного, хто поширює цей несмак — «віскі з содовою!». Ну, за знайомство і дякую, що провели!
Ліка ковтнула і зморщилася від гострого смаку, що вкотився в її горло, немов вогняна виноградина.
Пані розсміялася:
— Вітаю! В ряду невігласів побільшало. Хто ж п’є віскі залпом?! Цього, — вона вказала на свою склянку, — вистачило б на хвилин десять гарної розмови. А тепер і мені доведеться впоратись досить швидко, адже ви спішите. Отже відповідаю на раніше поставлене запитання: мій чоловік був шотландцем і добре знався на алкогольних напоях своєї батьківщини — це перше. Я багато років продовжую його бізнес: поставка в Шотландію діжок з-під бурбону для витримки віскі. Це друге. А те, що я рада нашому знайомству — будемо вважати третім.
Промовляючи це, вона зробила три маленьких ковтки зі склянки і на її щоках заграв рум’янець, мов у шкодливої школярки.
— Як вас називати, місіс Маклейн? — запитала вона.
— Батьки назвали мене Анжелікою, тут називаюсь — Енжі. Але ви можете називати мене Лікою.
— У мене те саме! — зраділа місіс Страйзен. — Батьки назвали мене Меланією, а тут звуть Мелані. Але ви можете називати мене Мелі. Сподіваюсь, у нас ще буде час побалакати…
Вона сховала пляшку і склянки в шухлядку і підвелася аби провести Ліку до виходу.
Дорогою сталося саме те, заради чого доля, маскуючись під обладунками випадковості, і привела її під дах цієї «дивної місіс Страйзен».
Власне, не сталося нічого особливого.
Ліка йшла слідом за гостинною хазяйкою, розглядаючи стіни видовженого холу загостреним після ковтка віскі зором.
І все їй тут подобалось.
Увесь вишуканий мотлох: статуетки з відбитими кінцівками, вкрита зеленою патиною мідь скульптур, гнуті ніжки потертих крісел, портрети на стінах і — діжки, діжки.
А потім вона побачила гобелен…
І зупинилася, розглядаючи дивний сюжет в обрамленні не менш дивного орнаменту: в центрі на конику, котрий більше нагадував собаку, їхала жінка в короні, зі списом у руці. За нею, мов крізь туман, бовваніли контури вершників.
Під копитами їхніх коней перепліталися тіла псів і косуль. А все полотно обрамляли змієподібні спіралі різного розміру.
Сюжет і орнамент займав лише половину килима — інша половина була витертою до самої основи.
Але фарби і сліди від ниток подекуди збереглися на полисілому тлі основи і проступали на ній, мов кров крізь шари марлі.
І на цій марлі Ліка несподівано побачила картину в цілому — всю органіку руху, весь ритм повторюваних загогулинок, а головне — всю палітру приглушених кольорів.