Мати разом зі мною (мені тоді було п’ять) подалася на пошуки батька і потрапила до «розподільчого пересилочного табору». Батько знайшов її випадково. Умовив не повертатися. І вони разом з американцями приїхали сюди. Адже, як казав батько, шляху назад не було. Але докладніше про все це я не знаю і шкодую, що не розпитала. Певно, це була дивовижна історія війни і кохання…
На Манхеттені батько побачив зруйнований будинок, знайшов земляків — тих, з ким воював. Купили руїну за копійки і відремонтували. Хлопці були рукасті, скучили за роботою — лялечку зробили. Почали здавати житло. Згодом тато купив ще один дім, а потім ще. До мого сімнадцятиліття ми мали десять будинків на Манхеттені. І зараз маємо — це нині спадок моїх дітей. Я вдало вийшла заміж, як уже казала, за шотландця з графства Россшир. Його батько був першим купажистом в Тейні. Є таке містечко в північній Шотландії. Там віскі виробляють. Мій чоловік розвинув «діжковий бізнес» тут, в Америці. Адже якість віскі залежить від якості діжок. Але мова не про це… Про «вузлик». Так от. У моєї матері цього вузлика не було! Сумувала за батьківщиною, вишивала сорочки — чорним та червоним, співала, залучала до церкви. А скільки разів намагалася зісватати «за свого»! Навіть був один такий… Навіжений. Але для мене «своїми» стали інші. Це природно. А от почула, як ти про чорнобривці сказала — і горло перехопило. І нема на те ради! Певно, у матері так само стискало. Тому скажу тобі так: якщо немає того вузлика — зав’яжи його сама, поки не пізно! Тут тепер твій дім. Тут тебе люблять. А то залишишся сліпою на віки вічні…
Сказала — «сліпа» і Ліка з подивом побачила те, що раніше не помічала, хоча перемальовувала картину безліч разів: гобеленова принцеса, що скаче на конику в оточенні вершників — незряча! А очі — відкриті. І зіниці є. А — сліпа вона! Сліпа!
Обійняла, закружляла Мелі по майстрені.
Сліпа принцеса, сліпа!
І тепер стало зрозумілим, чому дзеркальце у верхньому кутку гобелену — чорне.
Адже — не потрібне їй. Не потрібне!
Що хотіли сказати цим давні нащадки вікінгів?!
Куди скаче піктська воїтельниця, на кого полює, від кого тікає, від кого обороняється? Так і кортить увійти в полотно, поговорити з принцесою на конику.
Чи не страшно їй?
Не холодно?
Чи боїться смерті?
Що рухає нею, які сили, яка віра? У що?!
— …шкода мені тебе, — знизує плечима місіс Страйзен і веде далі свою нескінченну пісню. — І взагалі — людей шкода. Тому що людина… закінчується. Але люди про це не думають. Особливо, коли заходять до ресторану і можуть поїсти на тисячу баксів. Або — на три. Замовляють Fleurburger. Це такий собі гамбургер від Юбера Келлера — нічого особливого… І от що цікаво: цей Fleurburger не закінчується, адже рецепт запатентовано на все подальше майбутнє, а людина, що його замовила — закінчується, скільки б не їла і не пила. Таке воно, людське життя. Рветьтся, мов нитка. Наштовхується на вертикальну перепону, впирається, шукає вихід. От ти тій нитці вихід даєш, адже уток у твоїх руках — за ним нитка йде. А людині що робити? Хто її довкола біди чи небезпеки обведе? Та ще й шлях вкаже, мовляв: зараз важко, а в кінці — побачиш, який візерунок сплететься! Якби знати — який саме… А коли починаєш хоч щось розуміти — тут і край твоїй ниточці настає. Тому і важливо — гарно почати. Щоби нитка не висмикнулась. Адже вийде, як на моєму гобелені: і п’ятисот років не проминуло, як увесь малюнок — бикові під хвіст.
— Котові…
— Що?
— У нас кажуть: котові під хвіст.
— Ото й воно! Ти скільки років тут, а все кажеш — «у нас». А де те «у нас» — лишень Богові відомо…
…Через рік і два місяці Джошуа Маклейн урочисто переніс готовий гобелен з майстерні до вітальні. На церемонії були присутні: сама майстриня, розпашіла і схвильована, місіс Мелі Страйзен, божевільна мільйонерка з будинку № 47, її не менш дивакувата служниця індіанського походження і дві кішки, підібрані місіс Енжі Маклейн біля ресторану «Енні» на набережній Сан-Дієго.
Була осінь.
Джошуа ніс перед собою раму з вовняною картиною і полум’я каміну — руде і гаряче, що кидало відблиски на вовняне полотно, — утворювало на обличчі сліпої принцеси цілу гаму почуттів. Вона вітала своє друге народження, гордо здіймаючи спис. Під її ногами шкірилися пси, зміїлися переплетені кільця тайнопису, кликали до бою суворі воїни.