Але жодна фраза, що виникала в голові майстрині під час роботи, так і не лягла їм на душу…
— Це… Зараз скажу… Хвилиночку…
Збишек Залеські, колишній аспірант Джошуа, а нині — один з провідних мистецтвознавців і галеристів у Нью-Йорку, ось вже з півгодини ходив довкола гобелену, що висів у вітальні.
Саме заради нього Маклейн і запросив приятеля в гості.
Адже, як вважав Джош, довести Ліці її геніальність могла тільки така людина, як Збишек — стороння, не схильна до лестощів і взагалі — фахівець своєї справи, що не має жодних сентиментів щодо особистості майстра.
Вирішили спочатку просто показати роботу. Так би мовити, без коментарів.
І ось тепер спостерігали, як Збишек крутиться довкола полотна, мов шуліка над курчатком, мізкує, яке це сторіччя, яка епоха в мистецтві, яка країна.
Ліка тримала біля вуст келих з шампанським аби прикрити ним посмішку.
Те, що орнамент належить давнім піктам, Залеські визначив одразу.
Те, що малюнок є копією малюнку з ритуального каменя північно-східної Шотландії — напевне.
Заковика полягала в тому, що це був старовинний гобелен — посивілий від часу, виконаний кількома техніками давнього плетіння. Над його приналежністю до часу Збишеку довелося добряче поламати голову.
— Думаю, що це — кінець чотирнадцятого сторіччя, — нарешті вимовив він. — Без експертизи визначитись дуже важко. Принаймні, такої роботи в каталогах я не бачив. Звідки вона у тебе? — звернувся до Маклейна. — Щось не помічав, щоби ти брав участь в аукціонах.
— А скільки вона може коштувати? — зацікавлено запитала Ліка.
Залеські замислився, обережно торкнувся пальцем до візерунка.
— Гадаю, не менше, ніж сімсот тисяч… А, може й мільйон, все залежить від часу й імені майстра.
Ліка свиснула.
Маклейн засміявся, обіймаючи дружину за плечі:
— Бачиш, ти можеш стати мільйонеркою!
Залеські закліпав очима:
— Ти хочеш сказати…
Він огледів Ліку так, ніби вперше помітив, адже вся увага була прикута до полотна: бліде обличчя в обрамленні світло-русявого, з рудуватим відблиском волосся, зібраного в жмуток, високі вилиці, завеликі, як для такого вузького обличчя, очі і вуста, тонке порцелянове перенісся, джинсовий комбінезон на два розміри більший, ніж треба.
Не красуня, але — чіпляє погляд.
— Саме так, — поплескав його по плечі Маклейн. — Це робота Енжі.
Збишек голосно вдихнув і видихнув, немов стрибнув і випірнув з води.
За вечерею розмови точилися довкола його пропозиції: Енжі могла би плести гобелени в старовинній техніці на замовлення.
Говорив про реставрацію, музеї і багатих колекціонерів, котрі здатні викласти кругленькі суми на аукціонах. Він би міг це все влаштувати. Адже такий талант не мусить пропадати в нетрях Каліфорнії.
Умовляв серйозно поставитись до його пропозиції: він надасть зображення старовинних гобеленів, які вона, на вибір, забажає відтворити.
— Енжі робить все, що вважає цікавим для себе, — знизував плечима Маклейн. — А грошей ми не потребуємо.
Але місіс Маклейн вважала інакше: їй треба заробляти самій, адже достатню «насиділась на шиї у чоловіка», і, якщо доля дає їй такий шанс, відмовлятися безглуздо.
Маклейн не сперечався.
Збишек Залеські лишився задоволеним і вечерею, і таким новим поворотом у справах.
…За чотири роки вона зробила три «старовинних» гобелени на прохання Збишека Залеські.
Замовлення, з яким він приїхав наступного разу, було надзвичайної складності — відтворити котрийсь із шістдесяти чотирьох гобеленів з серії Анжерського апокаліпсису «Одкровення Іоана Богослова», створених між 1373-м і 1381-м роками для Людовика Першого Анжуйського.
Залеські розкинув перед очима Енжі купу світлин, відзнятих ним під час відрядження в Анже, і з удавано байдужим виглядом відійшов до Джошуа — випити по чарці привезеного з Франції коньяку.
Краєм ока обидва спостерігали, як, всівшись на підлозі перед каміном, вона розкладала довкола себе світлини, котрих було не менше сотні, тасувала їх, як колоду карт, гладила долонями і знову в захопленні тасувала, розкладаючи світлини, мов пазли.
Нарешті відклала вбік з десяток зображень «Нового Єрусалима», зроблених в різних ракурсах і масштабах.
— Спробую це… — просто сказала вона, згрібаючи докупи решту фотокарток.
— Ти впевнена, що потім зможеш віддати те, що зробиш, в чужі руки? — лукаво запитав її Маклейн.
— Не впевнена! — так само весело відповіла вона. — Але спробувати варто!