Вона вхопилася за скроні, потерла їх — у них починалася пульсація, якої вона так боялася.
— Я піду в поліцію, — нарешті тихо сказала вона.
— Добре, — сказав він. — Іди. Але май на увазі: в Анже серед шістдесяти чотирьох оригінальних аррасів ось вже зо п’ять років висить одна підробка, яку ще ніхто не викрив. І не викриє доти, доки я веду там наукову роботу і мені вірять. А в замку Арундел, де я працював останній рік, так само експонується робота початку сімнадцятого сторіччя. І жодному науковцю чи відвідувачу і на думку не спаде перевірити її авторство! Доки я сам не зверну на це увагу шановного панства. Але тоді вже я викличу поліцію і експертів. І усіляко допоможу слідству. Адже пригадаю, що така собі нічим не визначна іноземка Енжі Маклейн із Сан-Дієго та її чоловік, до речі, відомий мистецтвознавець, котрий має доступ до раритетів, дуже цікавились усім, що стосується цих шедеврів. Вас упізнають і там, і там. Адже, пригадай, ви ж самі їздили і у Францію, і в Англію, щоби подивитися на оригінали. Вас упізнають. Я про це подбав. Але я б не хотів доводити справу до довічного ув’язнення чи електричного стільця, Енжі. Ти надто потрібна мені.
Він залпом допив вино, його пальці на бокалі розплющились і побіліли.
— Надто потрібна… — повторив він, відводячи погляд від її обличчя, вираз якого був для нього незрозумілим. — Вирішуй. Я сказав тобі все, чого не мусив говорити. Вибач…
Вона все ще терла скроні, ніби намагалася стишити в них біль.
— Що буде з Джошем?
— Ні з ким нічого поганого не станеться, якщо, звісно, ти приймеш мої умови, — сказав він.
Вона поглянула так, що він втопився в прозоро-зеленому зблиску очей і ще раз — з безлічі подібних разів — замилувався середньовічним виразом її вузького обличчя.
Приготувався вислухати все, що мусить почути: обурення, гнів.
Все одно.
Справу зроблено.
Без вороття.
Але ні гніву, ні докорів не було.
Вона помовчала кілька нестерпно довгих хвилин, а потім запитала глухим голосом:
— Як ти хотів діяти далі?
Він зрадів, що все може владнатися простіше, ніж він гадав.
Азартно присунув до неї стілець, взяв за руку, заговорив гаряче у самісіньке вухо:
— Завтра поїдемо звідси разом. Я купив віллу на Мальті, на острові Гозо. Там гарно і безпечно. Є майстерня зі скляними стінами — тобі сподобається! Решту будемо вирішувати через адвокатів.
— Зрозуміло. А зараз я можу піти до свого номера? — запитала вона, мов учениця, котра проситься вийти з класу.
Головне — нічому не дивуватися! Ані цьому запитанню, ані тому, як швидко вона прийняла рішення.
— Звісно, — дозволив він, ледь стримуючи радість. — Ти ж не полонянка! Чекатиму на тебе тут у холі зранку, годині о восьмій. Встигнеш зібратися? Наш літак о дванадцятій.
Вона підвелася.
Він теж підвівся аби провести її до ліфту, а можливо і далі…
Але вона владним жестом зупинила його.
— Не проводжай.
І пішла через зал.
Він ще не вірив, що усе обійшлося якнайкраще. Отже, він не помилився в ній. Ця маленька чужоземка ще дасть жару всім, кому не встиг він!
А особливо цьому Джошуа Маклейну, котрий завжди тримав його за цуцика.
Кивнувши офіціанту, що зараз повернеться, він все ж таки наздогнав її в холі і вхопив за плече:
— Вибач, я лише хотів нагадати, що завтра чекатиму тут, — він кивнув на шкіряний диван біля вікна.
Вона посміхнулась:
— Я тебе почула. І все добре зрозуміла. Добраніч.
Вона увійшла до ліфту і якусь мить спокійно дивилася на нього.
І лише потім, коли на сьомому поверсі вийшла поважна парочка японців, піднесла руку до обличчя і вкусила себе за зап’ястя.
Так, як робила завжди, коли її ніхто не бачив. Щоби не закричати…
Посеред номера стояла її маленька валізка.
Постіль була розстелена. На подушці лежала кругла шоколадка в золотій обгортці.
Вона сіла на край ліжка, скинула туфлі.
Замислилась, пригадуючи весь день — від самого початку.
Фестиваль.
Натовп.
Рідні обличчя.
Відчай.
Втеча крізь хвилі, що несли її назад — у відкрите море.
Зустріч із Збишеком Залеські.
Хвилі, що понесли її вперед — на скелю.
Десь посередині цього виру зблиснула теплими вогнями тиха гавань Сан-Дієго.
Обличчя Джоша і його останні слова, коли проводжав на літак: «Я чекатиму на тебе…».
Єдине, чого вона не відчувала — фізичного втілення самої себе, чогось більшого, ніж просто «руки-ноги-голова», чогось суттєвішого і надійнішого, що мало бути всередині.