До кого звернутися ще, — ми не мали жодного уявлення.
В один із таких днів, коли я, мов павук, сидів за столом і вирішував, що робити, з’явилася ця бабця…
Вона подивилася стрічку і посунула з зали просто до мене, пожовуючи повітря нафарбованими яскраво-помаранчевою помадою губами.
Я «вмочив» свій ніс у келих з пивом, вдаючи, що я — то не я. Адже розмови з такими от нафарбованими старушенціями, котрі приходили сюди від нудьги, стали для мене справжньою карою Господньою.
Цікаві глядачі мучили мене годинами, розпитуючи, чи ходять по наших вулицях білі ведмеді і чи змащуємо ми шкіру собачим жиром замість того, щоб прийняти ванну.
І я звірів, дивуючись такій бурхливій уяві, що зберігалася поміж представників старшого покоління. Молодь здебільшого цікавило, чи правда, що футболіст Шевченко пише вірші…
Отже, бабця з помаранчевими вустами з діловим виглядом шкандибала просто на мене.
Підійшла і сіла навпроти, жодним чином не переймаючись тим, що я старанно наминав чіпси і ковтав пиво з виглядом крайнього ступеню зосередженості на процесах травлення.
Кілька хвилин вона уважно спостерігала за мною.
А потім вижувала своїми фарбованими вустами:
— Ваша країна — дійсно така?
— Яка? — не дивлячись на неї, буркнув я.
— Така, якою побачила у вашому фільмі, — конкретизувала вона.
Я зайняв оборонну позицію:
— А що ви там такого побачили?
Вона замислилась.
— Чорнобривці…
— Що?!
Вона була ще й божевільною, або впала в маразм. Тільки цього мені бракувало! Я хотів підвестися і швидко змитися. Нехай з нею розбирається Дез.
Але вона зупинила мене суворим поглядом — і я слухняно сів.
— Ви ж — з України?
Досі всі, не зважаючи на титри, вважали, що ми — «раша».
— Так, — сказав я. — А що ви знаєте про Україну?
— Майже нічого, — сказала вона. — Хіба те, що там — талановиті люди. Шкода, що про вас так мало знають у світі.
— Кому треба, той знає… — буркотнув я.
Цієї миті до столика підійшла Єлизавета, кивнула старій, поплескала мене по плечі:
— Мігель запрошує поїсти.
Я кивнув, радіючи можливості припинити розмову. Ліза відійшла.
— Це ваша дружина? — запитала стара.
Вона була такою ж, як усі бабці в усіх кінцях світу — цікава і налаштована на довгі балачки.
— Ага… — сказав я і знову зробив спробу підвестися.
— Гарно живете? — не вгавала стара пані.
— Пречудово!
— Давно?
— Дуже!
— Маєте дітей?
— Так, сім душ! Один за одним! — роздратовано сказав я.
— Це щастя, коли чоловік і дружина мають стільки дітей і спільну працю. Щасти!
Вимовивши цю сентенцію, пані підвелася першою.
Вона гляділа в бік майданчика, на який в’їхав білий автомобіль. Я поглянув туди ж і здивувався: оце колорит!
За кермом сиділа така ж літня пані, одягнена в картате індіанське пончо, вся увішана намистом. Її довге волосся було заплетене в дві тонкі косички. Складалося враження, що вона щойно вийшла з індіанського поселення.
Цікавий типаж. Індіанська пані суворо кивнула моїй разфуфиреній співрозмовниці, мовляв — я чекаю! Та поквапливо кивнула мені.
А на мій здивований погляд, відповіла:
— Це моя покоївка.
І тут мені дійсно стало цікаво: дві колоритні пані на дорогому авто! Куди вони поїдуть? Хто такі? Сан-Дієго досить дороге місто для таких от літніх пань.
— Перепрошую, — гукнув до старої. — Вибачте, що був нечемним. Мене звуть Денис Северин. Я готовий поговорити з вами про Україну!
Це виглядало досить безглуздо, але чомусь мені закортіло зупинити її хоча б на мить.
Вона обернулася:
— Дуже приємно, — відказала. — Я — місіс Мелані Страйзен. А все, що я хотіла дізнатися — дізналась. Прощавайте!
Вона сіла в авто.
Індіанка так рвонула з місця, ніби брала участь в перегонах.
Я розгублено дивився вслід, напружено думаючи, що я десь вже чув це ім’я…
До мене знову підійшла Єлизавета, за нею, як завжди, волочився втомлений славою Дез.
Єлизавета, кивнула в бік авто:
— Колоритні бабці! Що вони хотіли?
А дійсно — що вони хотіли, подумав я.
Авто завертало за ріг і з пагорба було видно, що прямувало в бік поселення, біля якого мене заарештували п’ять днів тому.
— Здається, я зробив помилку… — сказав я.