— Ви сказали «ніби-то», — зауважив я.
І він гарячково підхопив:
— Так! Я з’їздив в Анже! Я був в Анжерському замку, де виставлені всі шістдесят чотири шпалери «Анжерського апокаліпсису» роботи Робера Пуасона за мініатюрами Беатуса з Льєбани і ескізами Жана де Бондоля! Я маю певні зв’язки і ім’я аби мені дозволили обстежити будь-яке художнє полотно. Пославшись на чергову наукову роботу, я обстежив «Новий Єрусалим» — так називається шпалера, яку відтворила Енжі — за всіма критеріями. Навіть здав мікрочастки ниток на експертизу!
— І що? — видихнув я.
І він крикнув чи не на весь зал:
— Збишек збрехав! Робота як належала, так і належить Пуасону — середньовічному майстру з майстерні Ніколя Батая, придворного ткача Карла П’ятого! Це поза всяким сумнівом!! Не зважаючи на те, що Енжі виконала роботу не гірше і — точка в точку!!
На нас озирнулися.
Джошуа Маклейн сердито засопів у склянку, гойдаючи в ній нетанучі кубики льоду.
— Не думав, що Ліка захопиться ткацтвом… — тихо сказав я.
Він знову заговорив гарячково, але так тихо, що мені довелося дослухатися.
— О, ви не уявляєте… Вона до всього підходила з такою пристрастю! Навіть барвники використовувала рослинні, як стародавні майстри — індиго, корінь марени, жовтоцвіт, кармін… Чого тільки не було! Її робота була досконалою. Вона дійсно могла б запросто замінити оригінал. Вона це знала. Тому сприйняла шантаж Залеські, як належне…
— Сприйняла? І — що? Вона з ним? Через те ви побилися? — запитав я.
Він ледь не підскочив на місці.
— Ви… Так я і думав! Ви зовсім не знаєте її!
Даю руку навідсіч: ще мить і він би розридався.
Дістав з кишені мобільний телефон, почав натискати кнопки.
Нарешті знайшов потрібне і тицьнув мені під ніс.
Я прочитав казенні друковані літери на екранчику: «Джошу, дорогий. Не шукай мене: хоч би що сталося, — я не повернусь…».
— Це вона написала того вечора, після фестивалю… — сказав Маклейн. — Я думав, що після викриття авантюри Збишека, зможу повернути її додому…
Він нарешті згодився випити чарку віскі, запиваючи її «колою».
Навіть попросив сигарету.
І заговорив про «Енжі».
З тим повним правом, яке мав.
І якого не мав я.
Мені довелося змиритись з тим і просто слухати, з хворобливою цікавістю дізнаватися про те, як вона жила, що робила, про що говорила і як знову взялася до малювання.
І безліч інших подробиць…
А я не мав що розповісти. Я не вбачав у цьому жодного сенсу. А за годину втратив його зовсім.
Час спогадів вичерпався. А містер Маклейн сп’янів.
У нас не могло бути спільних планів. Я спробував заспокоїти його, сказавши, що ми мусимо залишитись в країні на кілька місяців і продовжимо пошуки.
— Може, підключити приватного детектива? — сказав він.
— Не думаю, що вона б того хотіла… — сказав я, підводячись з місця.
Я довів його до таксі.
Нам довелося потиснути один одному руки.
Таксі від’їхало.
А я…
Я подумав, що містер Маклейн надто інтелігентна людина для того, щоби його недавній візит до офісу суперника був вагомим внеском в наше спільне обурення.
Ну так… досить складно подумав.
І попрямував до дверей, з яких нещодавно полісмени вивели мого розгубленого співбесідника.
…На першому поверсі було тихо, висіли картини, стояли статуетки. Певно, тут була невеличка галерея. Круглі сходи вели нагору.
Дівчина, котра вискакувала до полісменів, підвелася зі стільця і щось приязно запитала.
І не встигла, як би це зробили всі секретарки світу, затулити собою священний вхід до боса: я рвучко розчахнув двері.
Молодик, котрий сидів за столом, відірвався від монітору комп’ютера і здивовано глянув на мене. В одну мить я оцінив його акторську зовнішність: він був просто красунчик з чистими блакитними очима і охайно вкладеним світлим волоссям.
Таким довіряєш — або не довіряєш — з першого погляду.
Принаймні я волів не довіряти…
Підійшов, підняв його з-за столу «за грудки» — мабуть так, як він нещодавно тузив містера Маклейна. Упіймав його здивований, а потім переляканий погляд.
Щоправда, переляканим він став тієї миті, коли містер Залеські був досить влучно посланий в стіну, з якої на нього посипалося скло розбитої репродукції.
З сусідньої кімнати я чув, як секретарка клацає кнопками телефону, викликаючи поліцію.
Це видалося мені кумедним.
Успіх першого посилу варто було закріпити якнайшвидше, до приїзду доглядачів порядку.