Я поспішав. Другий підхід теж виявився вдалим. Цього разу галерист, пролетівши по дузі, приземлився в обійми розкішного шкіряного дивана.
Він щось кричав і намагався оборонятися. Мені було байдуже.
На третій раз він не робив спроби піднятися, а просто дивився на мене знизу вверх і, певно, чекав на рятівні кроки полісменів.
Вони з’явилися, мов два чорних янголи. Ті самі.
Вирази їхніх облич теж були здивованими. Ще б пак: другий снаряд влучає в те саме місце — за один ранок!
Я поправив одяг, пригладив волосся.
Мав нахабство чемно змахнути пил з костюма містера Залеські, поправив на ньому краватку і заспокійливо підняв руки.
— Дружба-френдшіп! — сказав я.
«Паяц!» — сказала б Єлизавета…
…До відділку вони прийшли у тому ж складі: Дезмонд Уїтенберг, Єлизавета Тенецька.
Як «група підтримки» з ними був і наш знаменитий товариш, ім’я якого я чемно опускаю через власну скромність.
Скажу одне: побачивши його, всі служителі закону вишикувалися в чергу за автографом. І завдяки йому ми обійшлися досить малою кров’ю.
Протокол був урочисто знищений.
Ми випили кави в класичній обстановці, яку я не раз бачив у детективних американських серіалах. Щоправда, начальник відділку повернув жалюзі на своєму скляному кабінеті так, щоби всі його підлеглі могли бачити, з КИМ він невимушено спілкується за філіжанкою кави.
Потім нас урочисто провели до авто.
Я потиснув руку тому, кого не раз наводив своїм студентам за приклад акторської і режисерської майстерності.
Він поплескав мене по плечі. Я — його.
Щоби не створювати ажіотаж, який вже почав наростати серед перехожих, він одягнув чорні окуляри і пірнув у чорний лімузин.
Я чемно розкланявся перед юрмою.
І Дез міцною дружньою рукою швидко запакував мене в наше авто.
Ми роз’їхалися на різні боки, мов два мафіозі після вдало проведеної операції…
Два приводи до поліції за кілька тижнів.
Дві начищених пики.
Одне поплескування по плечі «оскарівською» рукою…
Цим можна було б пишатися.
І розповідати про все це довгими зимовими вечорами.
Але у всій цій фантасмагорії не було головного: ми знову не знайшли того, що шукали…
Частина II
Точка відліку
ДЕНИС
З аеропорту я одразу потелефонував Марині.
Штучний голос у слухавці повідомив, що «абонент не може прийняти дзвінок».
І повідомляв про це всю дорогу, поки я їхав у таксі.
Місто за вікном було похмурим. Але крізь прочинену шпарку пахло чимось рідним, ніби я ткнувся носом у бабусину хустку.
— Ви звідки прилетіли? — запитав мене водій і, не чекаючи відповіді, збуджено додав: — Вже чули?
Власне, я знав, про що йдеться — про це говорили навіть в літаку.
Але мені хотілося почути щось «з перших вуст» — перших, котрі заговорили до мене на рідній землі рідною мовою.
Тому я запитав:
— Про що саме?
— Ну як же! — одразу завівся водій. — Відмовляється підписувати, гадюка! Ну, угоду в Вільнюсі щодо вступу в Євросоюз! Я, блін, ящик пива програв: не підпише!! Два роки нам голову морочив. Два роки обіцяв, а за день все обісрав! З’їздив у Москву до хазяїна — і, бац! — стій тепер раком всією країною!
— І що тепер?
Водій зрадів, що знайшов бодай одного необізнаного співбесідника, на якого може вилити увесь накопичений гнів.
— Тепер — кранти йому! Народ більше терпіти не стане! Це вам не дві тисячі четвертий, тепер покруче буде!
— Ви в цьому впевнені?
— Так молодняк зара інший! Це ми з вами знаємо, що таке, коли за горло беруть. Стоїш — задихаєшся і шмарклі ковтаєш від образи. А їм таке — невідомо. Вони цього плювка не подарують. Зуб даю! Вони ж тут повиростали — ровесники незалежності. А він їм цю незалежність пересрав. Показав, хто в хаті господар. Але — дзуськи! Не подарують!
Я кивнув.
І знову почав набирати Маринин номер.
Безрезультатно.
На подвір’ї попрощався з водієм. Той помахав мені услід скинутим догори кулаком, немов болівійський повстанець, і дав газу.
Я залишився стояти посеред двору з величезною валізою. Ніяковіючи, що після кількох мандрівних місяців, виглядаю, немов чужинець.
Країна жила без мене. І, здається, чудово обходилась…
Можливо, мені варто було б спробувати зробити те саме, а не рватися сюди — в цей двір, залитий молочним туманом, в цей запах осіннього листя і бабусиної хустки і ще чорт-зна-чого, що викликало спазм у горлі і якусь ще не усвідомлену лють на самого себе: чому я вирішив, що обов’язково мушу бути тут! Чому? Навіщо?! Ось із цією валізою, набитою різним сувенірним непотребом, з нульовим результатом пошуків, нудотою від чужої їжі і…