І, відверто кажучи, з несамовитим бажанням побачити матір, Марину, своїх студентів, взятися за телефонну слухавку і почути голос Ліни: «З поверненням, босе!».
Воно, це бажання, виникло гостро цієї самої миті, поки я стояв посеред молочного туману ще однієї осені і дивився на вікна.
За одним із них на мене могли чекати.
А могло бути й те, чого у мене не було, те, що для інших є річчю нормальною і буденною. Ну, що тут такого незвичайного?! Приїхав мужик з відрядження з повною валізою подарунків! І на нього чекають дві жінки, одна з них — мати, друга — та, з котрою ділиш ліжко. А ще викочуються з глибини коридора парочка заспаних пацанят, або — хлопець і дівчинка в кучериках.
І твоє загартоване серце тане, і в носі — лоскотно…
Але й без усього цього у мене залоскотало під шкірою.
І від того, що все, про що несподівано помислив — просто нереально, і від того, що, принаймні, дві жінки на мене точно чекають.
Одна з них — мати, друга… З другою щось треба вирішувати. І негайно. Щоби не виглядати в її очах останнім покидьком!
…У ліфті на стіні був той самий напис, випалений сірником — непристойний, але такий знайомий.
Подзвонив у двері.
Назустріч вийшла сусідка Марія Василівна.
Зойкнула, обняла.
— Я кожного ранку заходжу, — сказала, вказуючи очима вглиб квартири. — Вона поки розходиться, то треба допомогти. Ну, не буду заважати. Тепер удвох впораєтесь.
Вона поклала на тумбочку ключі, з цікавістю огледіла мою валізу і пішла, тихо причинивши двері.
Я лишився сам в довгому коридорі.
І мені стало незатишно. Незатишно і страшно.
Перші слова, перші розпити, перше привітання — не люблю цього всього, не знаю, що і як говорити.
Сентиментів не люблю. Звісно, і докорів за те, що затримався надовше, ніж збирався.
Тихо зазирнув у спальню. Боявся побачити якусь сумну картину, котру завжди малює в уяві немічність близьких.
Але нічого надто трагічного не побачив.
Мати в квітчастому халаті сиділа на краю застеленого ліжка, причесана, навіть губи підфарбовані! Не зойкнула, як сусідка, не заридала, як у кіно в сцені «зустріч з сином».
Вдячність і любов заворушились в серці.
— Дивись, що вмію! — були її перші слова.
Вона знала, чим залагодити миті неіяковості, котрі я завжди відчував, коли ми довго не бачились. Підвелася з ліжка, мов новонароджене оленя.
Звісно, далі вже все пішло за сценарієм «Зустріч із сином»: я підійшов, обійняв її, відчуваючи, яка вона стала легенька, майже невагома.
— Скоро танцюватиму! — сказала, розціловуючи мене в обидві шоки. — А ти засмаг. І худий який…
— Разом станцюємо, — радіючи, кивнув я.
— Якби не Марина — досі лежала б колодою, — сказала мати.
— Вона прийде? — запитав я байдужим тоном.
— Не прийде. Поїхала вона.
Мати стиснула вуста, підняла брови — міміка, що в її виконанні символізувала образу і нерозуміння.
— Я умовляла не робити дурниць, але вона і слухати не схотіла!
— Куди поїхала? Надовго?
— Сказала: до батьків. Це ж треба! Тут у неї було все: посада, пацієнти, зарплатня добра. Всі були в шоці. Народ до столиці рветься хоч на будь-яку роботу, а тут… — вона навіть трохи схлипнула. — Я нічого не могла зробити! Просила аби тебе дочекалася. А вона, як дізналася, що ти повертаєшся, вперлася: до батьків — і крапка. Лист тобі лишила…
Мати полізла під подушку.
Дістала заклеєний конверт.
— Я не читала!
Я кивнув і сховав конверт до кишені.
— Ну, будемо снідати, — сказала мати. — Марія Василівна мені щоранку щось приносить, хоч я і не прошу. А до кухні я сама добираюсь! Іди, помийся з дороги, переодягнись. Ти ж, сподіваюсь, лишишся у мене? Не поїдеш на свою хату? Чи може…
Вона з деяким острахом поглянула на мене:
— Може, ти не сам? Марина казала, що ти повернешся не сам…
Я посміхнувся.
— Я сам, мамо. Що ви тут собі понавигадували!
— Ну, що ж… — зітхнула. — Може, все — на краще.
Вона взяла ціпок, якого я одразу не помітив біля ліжка. Підвелася, пішла в бік кухні.
Бачив, як вона намагається «тримати спину» і йти прямо.
Вона дійсно йшла майже прямо. Це потішило і розчулило мене.