Усі вони поглядали одне на одного з деякою мірою здивування і такого самого скептицизму, мовляв, ну, зібралися, а що далі? Ну, от завтра президент підпише угоду, враховуючи побажання мас — і ми знову розповземося по кухнях і офісах?
А якщо не підпише? Що далі?..
До дванадцятої години на площі зібралося тисяч двісті — люди заполонили увесь Хрещатик від бульвару Шевченка до Європейської площі…
Я слухав риторику промовців, котрі по черзі брали слово, і з досадою думав, що її варто було б змінити. Адже змінилися не лише часи, але й самі люди. Вони, як в анекдоті — вже були такими, «як треба». Їх не варто б під’юджувати гаслами, вони налаштовані йти «довго й мовчки», зціпивши зуби, не піддаючись ейфорії.
Проте все ж таки відгукувалися на лозунги.
І це мене трохи розчарувало.
Ліна, котра все ще опікувалася мною в натовпі, весело підморгнула мені:
— На Майдані збиратися заборонили, але — дзуськи! Всі наші сьогодні ж перебираються туди!
Я подумав, що десять років тому їй було не більше дев’яти і вона не може пам’ятати засніжені намети Помаранчової революції…
Згадав слова водія, що віз мене з аеропорту — «Молодняк зараз інший… Вони цього плювка не подарують…».
За кілька годин «усім миром» ухвалили кілька вимог щодо відставки уряду, проведення позачергової сесії Верховної Ради, на якій мають скасувати рішення про «призупинення підготовки до асоціації з ЄС», а в разі його нескасування — імпічмент президенту.
Все це здавалося мені нереальним, штучним.
Адже ламати треба було СИСТЕМУ. Всю систему, котра складалася десятиліттями, і в котрій були задіяні всі без винятку гілки влади. Скаламутити лише поверхню цього застійного болота — то було замало.
З трибун лунали слова «провладна партія», «влада», зрештою — «банда».
Але насправді, як на мене, це були не зовсім вірні визначення.
Те, що називалося «партією», насправді було чітко структурованою мафією з досить жорсткими умовами виживання всередині самої себе, з розгалуженою мережею родинних стосунків, пов’язаною між собою і кров’ю, і грошовими оборудками, і різного роду компроматами, і взаємними боргами.
Дивлячись на піднесені і натхненні обличчя людей, я розумів, що тепер — САМЕ ТЕПЕР — все так легко не обійдеться. Адже на кону у нинішніх можновладців стоїть все: не просто влада і такий-сякий престиж перед своєю і світовою спільнотою, а саме ВСЕ. В тому числі і — життя. До того ж, «хрещений батько» усієї цієї структури знаходиться не в Києві, не в Україні.
Ми лиш мали справу з маріонетками. Але й цим маріонеткам варто було б обрізати мотузки з рук…
— Босе, чому у вас таке кисле обличчя? — увірвала мої думки Ліна.
Я посміхнувся і відповів їй реплікою з «Вбити дракона»:
— Зима буде довгою…
— Побачимо, — посміхнулася у відповідь дівчина…
Повернувся додому пізно.
Після мітингу Ліна потягла мене до студентського гуртожитку. Дорогою ми зустріли багато знайомих — від ректора Миколи до тих давніх друзів, з якими я давно втратив зв’язок і вже не сподівався зустрітися.
Дивно, але саме цей «майдан» посприяв нашій зустрічі.
Микола запропонував завітати до нього, адже настрої були різні: молодняк, загорнутий у прапори, гув, наче штормове море, і прямував до гуртожитку.
Нам же кортіло обміркувати ситуацію в спокійній затишній атмосфері більш цивілізованого (тобто, Миколиного) помешкання, що розташовувалося в центрі міста. Тим більше, що той зателефонував дружині і замовив вареники.
Отже компанія, котра вже набрала людей зо п’ятнадцять, розкололася.
Чмокнувши мене в щоку, Ліна пішла зі студентами.
Ми з Миколою і ще парочка наших знайомих пішли «грітися варениками».
Я зловив себе на думці, що не встиг розпитати Ліну про несподіваний від’їзд Марини. Але зрадів, що стримався: занадто цікавим було те дівчисько.
Домовились зустрітися наступного дня на Майдані.
І розбіглися по «клубах за інтересами».
У Миколи гомоніли до півночі. Зійшлися на тому, що «давно пора», що «риторику варто змінити» і що «поступки мають бути, інакше…».
Інакше — «банду геть!».
Все здавалося простим і зрозумілим.
Я радів, що події, котрі застали мене в Україні, затьмарили і, дякувати Богу, звільнили мене від необхідності розповідати про Америку, про фестиваль, і про невдалі пошуки колишьної дружини.
Щоправда, Микола поцікавався, чи повернется до викладання на курсі Єлизавета Тенецька, на що я коротко і чесно відповів, що Єлизавета Тенецька тимчасово в Америці і, здається, має там цікаві пропозиції. Чи повернеться — не знаю…