Навіть прем’єр-міністр зранку розродився спічем: «Я глубоко возмущен и озабочен тем, что произошло ночью на Майдане Независимости. Те сведения с разных сторон, которые у меня есть на данный момент, не позволяют сделать однозначные выводы: кто несет ответственность за эту провокацию… Я не раз говорил, и повторю: люди, которые законно и мирно выражают свой протест — это наши сограждане, права которых мы обязаны защищать. Эти люди выражают поддержку европейской интеграции, то есть, той политике, которую проводили и будут проводить Президент и правительство. Мы ценим их мнение, их позицию и ведем с ними диалог, как и с другими членами нашего общества…».
Хоч до рани прикладай!
А на Михайлівській площі тим часом збиралися люди…
Я мусив забігти до Ліни, погодувати її, дати знеболювальне. Заспокоїти?
Але — чим? Вона була впевнена, що це — початок перемоги.
Я думав інакше.
Після несподіваного, різкого, авторитарного і не аргументованого до останнього дня чергового відкату в минуле, після мітингів, що тривали тиждень, а особливо після сьогоднішньої ночі, розв’язане питання «що робити?» змінювалося на більш актуальне — «що далі?».
І це «далі» — не на перспективу (адже перспектива, як на мене, була одна і досить оптимістична: шляху назад не буде!), а «далі» — на найближчі години.
Сьогодні, після розправи над студентами, ми всі прокинулися в іншій країні. Це було очевидним. Але…
Але ми прокидалися і… засинали в ній неодноразово.
Хоча саме зараз так яскраво і так чітко було видно «всю картину в цілому»: те, як шалено, непримиренно, жорстоко і безпринципно провладна партія захищає свої інтереси і своє, «набуте непосильною працею», майно.
До речі, інтереси, майно, але — не честь!
Честь втратили і військові керівники різних рангів.
Навіть не так! Честь втратили мужики. Просто подарували владі те, що споконвіку серед військових називалося «кодексом честі»: не бий лежачого, не бий беззбройного, не бий жінок…
Честь втратили і «кишенькові прокурори». І «пересічні громадяни», що зробили свій вибір на користь шматка дешевої ковбаси.
Але вони програють!
— Що? — відгукнулася до мене мати.
— А що? — не зрозумів я, хоча помітив, що моя рука стиснута в кулак.
— Ти щось сказав?
— Я? Ні…
…Рано чи пізно вони програють і, на жаль, змусять стояти в позі прохача і своїх нащадків. Рано чи пізно вони постануть перед судом власного сумління або — просто судом народу. Або перед тим ОСТАННІМ, в котрий поки що не вірять, адже гадають, що житимуть вічно.
А от що далі — для інших?
Для Ліни? Миколи? Для мене?
Невже ми будемо знову мерзнути на Майдані — і нічого не «вимерзнемо» крім того-таки шматка ковбаси у вигляді кинутого нам папірця з підписом, через який все закрутилося?!
Але тепер він, той підпис, буде зроблений кров’ю.
Тією, що текла з-під капелюшка «Віслючка»…
— Ти куди? — почув у передпокої голос матері.
Виявляється, я вже стояв одягнутий на порозі. Тобто все, що робив — робив механічно.
А в голові, немов у Гамлета, крутилася одна думка — «Бути чи не бути?».
Побачимо?
У телевізорі?!
На екрані компа?!!
— У мене справи, ма, — сказав я.
Пробіг, взутий до кімнати, увімкнув їй «Діамантову руку», поцілував в чоло:
— Відпочивай. Продукти я куплю.
— Ти мені сьогодні не подобаєшся. Щось сталося?
— Нічого, ма…
Я вискочив і зачинив двері.
Добре, що я залишив у квартирі молоко, сосиски і ще якісь харчі, котрі встиг купити дорогою з аптеки. Адже, коли я вбіг до помешкання і тихенько аби не розбудити Ліну, прокрався до спальні — її там не було.
Проте, на кухонному столі з наслідками «швидкого перекусу» лежала записка: «Босе, дорогий! Дякую. Не хвилюйтесь: батькам подзвонила, почуваюся більш-менш, двері заклацну. Вибачте: інакше не можу… Ваш Віслюк»…
Так, «Віслюк» був упертим, це я знав напевне. Мабуть, побігла на Михайлівську.
Не гаючи часу, пішов туди ж.
Метро було вщерть забите людьми. Але ніхто ні про що не гомонів. Ніхто не знав і не цікавився, хто і куди їде — ані закликів, ані гасел, ані веселих облич.