Все було не так, як у 2004-му або на самому початку протестів.
Справа, розпочата так ностальгійно-весело, від сьогоднішнього дня запахла кров’ю.
На Михайлівській люди тихо переповідали історію минулої ночі, розгублено віталися зі знайомими, ходили з кінця в кінець.
Біля брами собору, немов гриби, виросли столики, за якими сиділи волонтери — збирали їжу, одяг, ліки, складали списки тих, кого треба розшукати, роздавали листівки.
Люду зібралося доволі багато. Знайти в натовпі Ліну я не зміг. Говорити по мобільному не було сенсу — було надто шумно.
Хтось вдарив мене по плечі. Микола! Поруч стояли мої підлеглі — оператор Вадим і звукорежисер Олена.
Обличчя їхні так само були розгублені, як і у всіх решти.
— Уяви собі, — без жодного привітання, сказав Микола. — Вночі тут люди рятувалися за брамою… Як у середньовіччі…
Я кивнув.
Відверто кажучи, першого дня розгубленості було багато.
Але на її розпливчастому тлі поволі розгорявся гнів і давно притлумлене почуття гідності. Воно ще не було оформлене в слова. Хіба що у вигуки: як?! можна?! було так?! обдурити весь народ?! бити дітей?! Вночі?!…і почуватися безкарними? Фіг! Хрін вам! Банду геть!
— Гадаю, це лише початок, — сказав Вадим.
— …І роботи у нас, — додала Олена, киваючи на його камеру, — буде багато…
Ми, як і всі інші, стояли колом, не знаючи, що робити.
Довкола площі починали кружеляти автівки з прапорами. З кожною хвилиною їх ставало більше. Власне, як і людей.
Хтось виступав з трибуни біля пам’ятника княгині Ользі. Але виступаючих було не чутно. І не видно. Було зрозуміло: Михайлівська надто мала аби вмістити всіх, хто приходить, і що треба вирушати на Майдан. Хоча поки що, як я вже і сказав, жодної організації не спостерігалося — і люди прибували туди, де було затишніше: під стіни собору, котрий вночі так героїчно прийняв поранених.
— Щось можеш спрогнозувати? — запитав Микола.
— Хижак відчув запах крові, — сказав я. — Тепер важко щось передбачити.
— Ну, про що ви говорите, хлопці? — сказала Олена. — Вони ж там, — вона підвела очі вгору, — не зовсім ідіоти! Певно, побачили, що наробили і найближчим часом все владнається на нашу користь. Імпічмент. Нові вибори. Ми ж не в Африці живемо! Світ вже гуде. Перехід влади з одних рук до інших має бути цивілізованим…
Ми з сумнівом поглянули на неї, хоча хотілося вірити, що вона має рацію.
— Про яку цивілізованість ідеться, коли вони марять радянськими снами і навіть не уявляють розмаху нинішньої ситуації! — стенув плечима Вадим.
— Але дуже не хотілося б, щоб подібними снами марили і ті, хто нині виходять на трибуни… — додав Микола. — А ти що скажеш? — звернувся до мене.
— Цей сценарій писався давно, — сказав я. — І не тут — в Кремлі. Я думаю, що тепер все буде по-дорослому…
— Побачимо! — сказала Олена.
І мене пересмикнуло від цього слова.
Я призначив їм зустріч пізно увечері в офісі, адже у мене визрівала ідея робити репортажі з місця подій — треба було обміркувати. Попрощався і пішов шукати Ліну з тією ж пропозицією, а точніше — волею мені даною. Все ще не міг позбутися згадки про її розбиту голову. Нехай сидить у студії! Далі будуть наші справи. Адже нині на площі зібралася сила-силенна кремезних мужиків різного віку…
Звечоріло і людей зібралося стільки, що вони стояли впритул не тільки на площі, а й по обидва боки дороги, якою їздило вже зо два чи зо три десятки автомобілів — з прапорами на вікнах і капотах. Біля муру стихійно організовувались загони, озброєні хто чим — кийками, черенками від лопат, дошками.
У те, що це все бутафорія, вірилося дедалі менше.
Але…
Але я бачив смерть ще там, в Афгані, і за ці роки став переконаним пацифістом. Хлопці, що шикувалися біля брами, були того віку, як я тоді. Десь в глибині душі я вважав, що протести мають бути мирними. Такими, до яких і закликали опозиціонери: будемо стояти. На Майдані.
Скільки треба…
Звісно, шлях до демократії, на жаль, всіяний жертвами. І задача всіх нормальних громадян зробити так, щоб цих жертв не було. Не полишала мене й інша тривожна думка про звичайну пастку всіх революцій: після ейфорії і піднесення, емоційна гойдалка летить в інший бік, починається критиканство і… черговий перерозподіл влади. Як зробити аби жертви не стали марними? І чи стануть вони не марними, якщо доведеться брати до рук ось таку «зброю» — дерев’яні черенки від лопат.