І чи вистачить такої зброї — проти справжньої?
І чи можлива — справжня?
Не знаю, чи вірив я в це, але тиняючись площею до пізньої ночі, а наступного дня — по Майдану, де зібралося близько мільйона людей, пішов до офісу — організовувати роботу.
Потелефонував матері, сказав, що буду працювати кілька днів, попросив не хвилюватися і порадів, що завбачливо витягнув cam-модуль з телевізора.
Побожився, що «беруся за розум», починаю працювати аби не спочивати на зароблених в Америці лаврах.
…Вранці, годині о п’ятій, коли ми з Оленою (послухалася «наказу» лише вона. Ліну я так і не знайшов!) — очманіли від кави і сигаретного диму, в двері ввалився Вадим.
Брудний, з почорнілим обличчям. Хилитався, немов п’яний. Не зронивши ані пари з вуст, витягнув з камери касету. Кинув мені. Впав у крісло, затуляючи обличчя руками.
— Хлоп’ята, жєсть… — прохрипів він і вилаявся. — Цього не може бути…
Я поставив касету.
І Олена почала шалено ридати чи не з перших кадрів, досить хаотичних і сумбурних.
…Тридцять білих автобусів, що в’їжджають на Банкову.
Крик: «Колян, тітушек привезли!» і після лайки: «За двєсти гривень даже полмозга не купить!».
…Екскаватор на Інститутській, що суне на військовий ланцюг…
…Кілька людей метушаться між ланцюгом міліції і натовпом, їх змітають, притискають до міліцейських щитів…
…Вогонь, димова завіса, спалахи петард, натиск, каміння у повітрі…
…Хлопці в спортивній формі і кросівках, що стрибають на щити, немов боксери на рингу — стрибають і відступають, пропускаючи наперед людей, що сунуть з Майдану…
— Ден, — хрипів Вадим. — Я реально бачив, як вони, коли посунув люд, ховалися за щитами!! Їх пропускали!!
…Робокопи в чорній формі і шоломах наздоганяли людей, навалювалися на лежачого вчотирьох, вшістьох, лупашили по головах. Забивши одного, гналися за наступним. Якийсь чолов’яга старшого віку зупинився в розпачі і одразу звалився під ударами одного, потім другого, потім третього…
Кадри замерехтіли.
Шарпання, чиїсь ноги, обличчя лежачого чоловіка…
— Тут мене саданули, — прокоментував Вадим. — Я відповз. Далі — валявся. Скільки не пам’ятаю. Потім — ось це! — знімав телеоб’єктивом…
… На подвір’ї Адміністрації сиділи й лежали люди.
Спецпризначенці лупасили їх по головах кийками і просто — носаками чобіт. Били на смерть. Матюкалися, ставили на коліна, змушували викрикувати гасла, котрі лунали на Майдані…
Це все відбувалося в тиші…
У похмурій ранковій тиші…
Ми мовчали.
— Що скажеш, шефе? — нарешті видихнув Вадим.
— Працюємо, — сказав я.
МАРИНА
— Дякую — нам підпалили двері! — кричала в слухавку мати. — Все через тебе!! Сусіди, чорти б їх забрали! — повідомили, кому треба, що ти до Києва подалася! Ми завтра збираємося від заводу на мітинг, май на увазі!
— Який мітинг?
— За владу стояти! Проти заколотників!
— За яку владу, ма? Ту, що з вас останню шкуру дерла? Не смій ходити!
Слухавку схопив батько:
— А сина більше не побачиш, сучко! Виросте нормальним роботягою! Так і знай! Проти влади пішли — кишка тонка! Та я тебе власними руками…
Було чутно, як вони завозилися, відбираючи одне в одного слухавку, як мати сказала: «Ти шо таке на свою дитину кажеш? Йди-но проспись, алкашня чортова!» — і знову закричала в слухавку:
— Повертайся негайно! Там у вас, показують по телеку, вся їжа отруєна! Наркоманів повно! Американці з дітей гени вилучають! А що за гадість ви зробили з йолкою?!
В слухавці залунали схлипування.
— Як Даник? — тихо запитала Марина аби перевести розмову в інше русло.
— Вдома сидить. Я його тепер нікуди не пускаю через тебе! Повертайся, доню…
— Пробач, — сказала Марина. — Пробач…
І поклала слухавку.
Згадка про сина пронизала з голови до ніг вогненним мечем, розрубала навпіл.
Відтепер вона, Марина, мусить ходити з цим невидимим шрамом: розрубана на два непримиренних шматки: рідні люди і рідна країна.
І намагатися не збожеволіти.
…Вона пробула в своєму місті два з половиною місяці, тяжко вирішуючи, що робити далі.
На роботі взяла безстрокову відпустку за свій рахунок. І була впевнена, що ближчим часом не повернеться. Сподівалася побачити хоч якісь зміни в «гумовому» містечку, знайти роботу і забути.