Це здавалося їй дивним і нецікавим.
До того часу, як «Діма» на тлі кадрів, на яких Марина упізнала рідний Київ, захлинаючись і роздмухуючи круглі щоки, повідомив про «заколот українських фашистів».
— Вчасно ти повернулась, — констатував батько. — Бачиш: фашизм в Києві! Бере гору!
— Та яку там гору, — відгукнулась з дивану мати. — Ти ж чув: там їх усього сто чоловік!
— Сто? А чому ж тоді щодня тільки про це і говорять? — гмукнув батько.
— Може, переключимо на наш канал? — попросила Марина з темряви коридору (адже опинилася перед відчиненими дверима батьківської спальні випадково — дорогою до кухні).
— Навіщо? Я їх не дивлюся! — відрубав батько.
Мати стала на її бік, мовляв, переключимо, хоча б на хвилинку. Треба ж знати різні точки зору!
Вони засперечалися.
Марина, від гріха подалі, побажала їм «добраніч» і ретирувалася до своєї кімнати.
Але «доброї ночі» не вийшло.
Перед очима стояла благообразна пика телеведучого, за спиною якого, на кадрах, відзнятих смачно і майстерно, горів державний прапор. Золотозубі жінки весело топталися по ньому, витанцьовуючи відьомський танок на Лисій Горі — сміялися, шипіли, показували на камеру відігнутий середній палець, сипали прокльонами. За їхніми спинами стояли чоловіки в спортивних штанях.
Вранці Марина кинулася до єдиного пристойного генделика, в якому за окрему платню можна було підключитися до інтернету.
Увімкнула ноутбук…
І просиділа майже до ночі, затуляючи собою екран від цікавих поглядів інших відвідувачів.
— Чи добрі новини?
Підвела очі: повз неї проходив якийсь чолов’яга.
— Не дуже…
— Нічо, скоро все владнається, — заспокоїв її чоловік і сів за сусідній столик.
Втупився в неї масним зором.
Марина кивнула, з жахом розуміючи, що віднині вона не знає, що в її рідному місті означає це «владнається».
Вона мов локатор, уловлювала уривки фраз, розмов, дослухалась до дихання містечка — і відчувала, що починає, мов риба на березі, хапати повітря пересохлими вустами.
Те, що лежало на дні, під шарами туги і втоми, безвиході і безграмотності, несподівано скаламутилось і вспливло на поверхню…
— …тепер будуть ставити американські ракети на кожному подвір’ї…
— …ага, прийде та Ната і всіх нас поріже…
— …нічо, Росія поможе!
— То все — карпатьські наробили! Бендерівці! У них там роботи немає — от і вирішили захопити наші робочі місця! Як попруть сюди, як попруть…
— … а ми торік відпочивали в Карпатах… Там гарно і люди… щедро приймали…
— …до Європи, бач, захотіли! Там суцільний гріх: мужик з мужиком живе. У нас скоро теж таке буде…
— …на органи, кажуть, будуть більш-менш здорових забирати — і за кордоном продавати!
— …ми б, може, теж би мітингували — так нема коли: працювати треба, свою копійку заробляти!
— …а чули: там у них вся їжа отруйна, наркоту в чай підсипають…
— …то все американці присилають! І платять! По сто баксів кожному!
— Звісно! Хто ж за безплатно стоятиме?!
— …влада не подобається? А кому вона подобається, га?! Може, нам теж не подобається! Але ж, нічо — не бунтуємо! Влада вона і є влада!
— …підемо до Євросоюзу — всі поля рапсом засіють! А за три-чотири роки, кажуть, рапс виснажує землю. Будемо лапу смоктати…
— А те, що за ці чотири роки влада виснажила країну на чотири річних державних бюджети, вас не турбує?..
— А ви владі ліхтарик тримали?! Га? Ви що, агент? Звідки знаєте?
— У мене інтернет є.
— …та якби не Ленін, сиділи б ви в тому інтернеті! Ленін вам все дав!
— …а ще, кажуть, сланцевий газ тут будуть видобувати. Для Америки. Кров’ю харкати будемо…
— … нас ще ніхто на коліна не ставив!
— Не дамося!
— Гівно будемо їсти — а не дамося!
— Та ми, люди добрі, його всі роки їмо!
— …давай, давай, базікай…
…Безпросвітна задуха, котра колись витіснила її з цього містечка, знову тисла на неї — не продихнути. На зубах скрипів пісок.
Сидіти вдома, де лунали подібні байки, не могла.
Бродила містом, немов у пустелі. Поруч не було жодного співрозмовника. Сахались, мовляв, вона ж — «київська», отже — заражена.