Вона піднеслася над метушнею, немов статуя.
І її доля перевищила увесь сенс Марининого життя.
…Чи потрібен військовий квиток?!
Куди він подівся?
Адже точно пам’ятала, що отримувала його з рук кумедного полковника у відставці, котрий вів «військову кафедру». Ніколи не думала, що він знадобиться!
Рилась у шухлядах, ковтаючи нарослий за ці місяці пил.
До біса!
Навіщо цей квиток?!
Тепер одяг! Летіли на підлогу еластичні колготки, панчохи з загогулистим візерунком, сукні з декольте, «діловий» костюм.
До біса!
Навіщо все це тепер?!
Чорт забирай, всі чоботи на підборах!
Чорт забирай, вся білизна в дурних мереживах!
Чорт забирай, жодного нормального светра, жодних теплих брюк!
Господи, все розраховане на якусь ціпу-дурепу!
Серце! Серце не припиняє боліти. На весь голос клекоче телевізор. Часу немає дослухатися!
І як дослухатися? Сісти перед телеком з кухликом чаю? І дослухатися, як болить і калатає серце?! Молитися?
Немає на те часу!
Чути в слухавку — «…і сина більше не побачиш, сучко! Виросте нормальним роботягою! Так і знай! Проти нашої влади пішли — кишка тонка! Та я тебе власними руками…"…
Ніколи не знала, що щелепи може звести так, що не розчепиш. І сліз немає. Ніяких сліз! Аж до перемоги.
Плакати — потім.
Боятися?
Дзуськи!
Вдома — страшніше. А там — люди. Багато людей…
Друга половина січня — холодна. Кажуть, морози — на тиждень. Потім буде легше.
З чим — легше?
З погодою, кажуть…
…У день приїзду одразу потрапила до фантасмагорії: на сцені перед Майданом — священики всіх конфесій голосно моляться, перед сценою — жінки і старші — повторюють вголос сказане.
Над площею — чорний дим, що здіймається від Грушевського: то зблідає, то знову вкриває небо чорною пеленою.
Це означає: хтось («Хто?!! Дай їм, Боже…») підкидає шини у вогонь перед чорним, безжальним і німим ланцюгом війська.
Зверху, з тієї ж вулиці, на рядні швидко проносять пораненого — кров скрапує на бруківку: «Розступіться!».
Якась жінка кидається услід — «Що ж це робиться? Що робиться!!».
Плаче. Дратує криком.
Щелепи намертво зціплені.
Закривавлену бруківку виколупує такими ж закривавленими пальцями.
Варто було б дістати рукавиці, але хрін з ними, з пальцями, з поламаними нігтями! Дядько якийсь звернув увагу: «Ви б переодяглися, пані! Шубку зіпсуєте…».
Всі тут — ввічливі.
Напрочуд — ввічливі.
Підтримують під лікоть у такому хаосі, де в інші часи — затоптали би без жодного вибачення.
Двоє хлопців принесли з гастроному порожні пляшки з-під пива — в таких мирних пластикових ящиках.
— Що робити?
— Розливайте!
Стала в ряд з такими же «пані» — в шубках, на підборчиках: розливала.
Шубка — в плямах. Колготки — в дірках. Ноги в італійських чоботах — гудуть…
А дзвони стишились. І поранених не несуть…
На сьогодні — все?
Повантажили повні пляшки — ящиків зо тридцять…
Можна — додому? Спати? Але — як?
До біса спати: тільки переодягнутися.
Відмити чорні руки.
Зібратися так, щоби вже ні на що не витрачати часу.
Спати — потім.
Все — потім!
В мерії місця вистачить, як у дитинстві в піонерському таборі…
Їхала додому і дивувалась тому, що в метро їдуть мирні люди. Певно, так почувалися солдати, котрі прибували у відпустку з фронту, роздивляючись жінок з помадою на вустах. Але обличчя людей зосереджені, тривожні.
Вона сіла на вільне місце, чудово розуміючи, що від неї пахне димом і бензином.
Вдома навіщось почала шукати військовий квиток.
Вирішила, що піде в медчастину.
Ну і що з того, що її спеціальність — «логопед».
Все одно ж — сякий-такий, а — лікар.
Дещо вміє…
Глупої ночі, взявши таксі, доїхала до центру з напакованими мішками потрібних і непотрібних речей.
Дісталася мерії, облашувалася в кутку за колоною, кинувши туди вовняну ковдру. Роздивилася: колись тут йшли засідання, розподілялися землі, лунали промови і панував дивний мер на прізвисько «Льоня-космос»…
Тепер вона тут, на першому поверсі нарізала бутерброди.
За чотири доби перетворилася на робота.
Треба різати — різала, треба сортувати медикаменти — сортувала. Дослухалася до розмов, мовляв, «ось-ось почнеться бійня».
Можна було б зняти поліетиленові рукавички і піти. Просто — піти, сісти в метро і їхати серед інших громадян з почуттям виконаного обов’язку: погралася в свободу — і досить…