Передбачення Махна справдилися на сто відсотків. Дійсно, через кілька днів так-сяк озброєне, слабо одягнене і розгнуздане військове зборище під командою Григор'єва зайняло спочатку Миколаїв, потім Херсон та Одесу. Нараз величезна, а головне, густонаселена територія України лягла під руку отамана, який, на жаль, не знав, куди ж йому рушити далі, до якого берега пристати? А його воїнство настійно вимагало землі, бо в основному це були селяни навколишніх сіл та хуторів. Інша частина григор'євців — міщани. Ці воліли хліба та видовищ. Останнього було вдосталь, бо отаман дозволяв своїм "синкам" насолоджуватися легкою перемогою повною мірою. І голодними не були повстанці. А ось із землею... Більшовики її, звісно, не дадуть, вони уже організовують комуни, в які заганяють усіх силоміць. Отже, поки що селяни Херсонщини та Одещини чіплялися за Григор'єва...
А Махно у цей час нервував. Щось забарився Зіньковський. Посилав його на день-два, а вже минув тиждень. Нарешті, Льова з'явився — не запилився: весь розфуфирений, одягнений з голочки, як французький буржуа, навіть, був у чорному циліндрі.
— Що це за маскарад? — незадоволено буркнув Махно.
— Подарунок мого друга Япончика.
— І все?
— Чого ж... Чимало грошенят золотом відвалив у нашу загальну скарбницю. Я вже їх усі здав, до копієчки, казначею.
— Так...
— А що так? За "так", "батьку", нічого не візьмеш. Япончик усе за гроші дістає: то в більшовиків, то у французів, а зараз навіть у напівобідраних григор'євців. Словом, наш Япончик на те він і є Мишком, щоб тишком-нишком — і в кишеню. У нього все є: і братва — молодецька, вся з Пересипу й Молдаванки, і одяг — люкс, з Дерибасовської; і зброя — різних фасонів із усіх "країн, єднайтеся". Лише — твій сигнальчик — і він подає нам на блюдечку із золотою облямівочкою батальйон, а то й цілу армію япончиків.
— Григор'єва бачив?
— Аякже, "батьку"... Особисто з ним говорив кілька годин підряд.
— І що?
— А нічого. Він упертий, як бик. Говорив мені, що Ленін через Антонова-Овсієнка запропонував йому йти на Румунію, щоб підтримати революційну радянську Угорщину. За це більшовицький вождь обіцяв Григор'єву різні чини, нагороди і навіть маєтки на березі Чорного моря.
Махно насмішкувато глянув на Зіньковського, наче перед ним стояв не його контррозвідник, а сам неотесаний отаман Григор'єв.
— І що Матвій? Погодився?
— Відповів: якщо даватимуть чин, то тільки президента Америки, орден — з рук англійської королеви, а маєток — на Гавайських островах. Словом — його губа — не дура.
Махно:
— А він сам — не цілковитий остолоп? Не зрозумів, що комуністи хочуть випхнути його за кордон, аби там йому і його війську жаба цицьки дала? У тебе все?
— Так, "батьку".
— Продовжуй не спускати з Григор'єва очей. Доповідай усе, що стає відомим.
А 7 травня всю Україну й Росію облетіла звістка, що Григор'єв оголосив себе "отаманом Херсонщини і Тавріди", веде непримиренну війну з російськими комуністичними Радами і бореться за вільну й незалежну від Москви Україну. Через кілька днів після цієї події за підписом одного з вождів більшовицької Росії, Льва Каменєва (Розенфельда), головний штаб махновців одержав телеграму: "Гуляй-поле, батькові Махну за місцем перебування. Зрадник Григор'єв покинув фронт. Не виконавши бойового наказу, він повернув зброю. Настав вирішальний момент — або ви підете з робітниками та селянами всієї Росії, або насправді відкриєте фронт ворогам. Ваганням немає місця. Негайно повідомте розташування ваших військ і випустіть відозву проти Григор'єва... Вірю в честь революціонерів — Вашу, Аршинова, Веретельникова[65] та інших".
Махно кілька разів перебіг очима телеграму й відклав її вбік. Зайшов Аршинов:
— Чув, "батьку", що ти одержав якусь цидулку від Каменєва.
— Одержав. Ось читай... Бориса Васильовича не бачив? Бо й він тут згадується.
— Він знає. Зараз прийде.
Відчинилися двері. На порозі — Веретельников, колишній матрос, активний революціонер з 1905 року, його й Петра Андрійовича Аршинова дуже поважав "батько", часто з ними радився й приймав рішення, особливо політичні, враховуючи їхні думки.
— Читайте й вирішуйте, що будемо робити, — звернувся до них обох Нестор, кивнувши на телеграму.
Прочитали, навіть кожний з них уголос, аби чіткіше зрозуміти зміст написаного.
— Висловлюйтеся, не мовчіть, — поквапив їх Нестор. — Час не чекає. Революція і війна вимірюються не місяцями й роками, а миттєвостями, які потім стають вічністю.
65
Веретельников Борис Васильович — гуляйполець, ливарник заводу Кригера. Матрос. Брав участь в революції 1905 року. Активний учасник в махновському русі. Убитий в бою з кіннотою генерала Шкуро у травні 1919 року в с. Святодухівка (нині с. Любимівка) Гуляйпільського р-ну Запорізької обл. (див. А. В. Белаш, В. Ф. Белаш "Дороги Нестора Махно", Київ 1993 — с. 581).