Аршинов швидко пробіг очима вставки "батька" й занепокоївся:
— Але ж, Несторе Івановичу, це ж уже новий зміст телеграми! Чи не перегнемо палиці?
— Зовсім ні, Петре Андрійовичу. Нехай не забувають, що ми були й будемо за самоврядування народних мас і проти диктатури однієї партії над цими масами... Передавай, не сумнівайся.
Аршинов вийшов. До кабінету зайшов Зіньковський.
— "Батьку", — звернувся він, — одержав повідомлення від достовірного агента, що Григор'єв ще 7 травня оголосив себе "отаманом Херсонщини й Таврії". Виходить, що твоя держава Махновщина тепер входить до складу володінь Григор'єва, а ти в нього — підпасич.
Особливий порученець та охоронець Сашко, котрий був у кабінеті і чомусь досі байдуже слухав розмову відвідувачів, нарешті ожив:
— Чим би дурний не тішився, все одно лоба розіб'є об стінку, — зауважив він, певно, адресуючи свої слова Григор'єву.
Нестору цей вислів сподобався і він відповів Задову:
— Отже, кінцевий результат цього вискочки давно відомий... Хай оголошує себе хоч Наполеоном... Ти, Льово, не спускай з нього очей і доповідай мені все-все.
Задов вийшов. А Махно, хутко зібравшись, поїхав на фронт. Перша його зупинка була в Маріуполі, захопити який вже багато днів прагнули білогвардійці генерала Шкура. У них нічого не виходило, хоч махновська армія була напівозброєна. У повстанців не вистачало основного — патронів і шабель. Доходило до того, що махновці відбивалися від кіннотників звичайними косами й заступами, але не відступали ні на крок. Того дня, коли приїхав у Маріуполь "батько", знахабнілі шкуровці кинули у бій свій відбірний загін кавалерії. Махно, звісно, не залишився в боргу. Він, порадившись з командирами, повів на знахабнілих біляків свою особливу охорону — "Чорну сотню", яка вщент розбила справді сміливих, мужніх і славних рубак відомого генерала. Після цієї смертельної січі Шкуро назвав махновську "Чорну сотню" "чортовою сотнею" і саме з такою, другою назвою незвичайний загін повстанців увійшов в історію громадянської війни.
Після бою розпашілий "батько" виступив з палкою промовою перед своїм військом. Він закликав повстанців стояти на смерть, бо вони боронять волю українського народу. Наприкінці Махно сказав:
— Честь революціонера вимагає від нас залишатися вірними революції й народу, а чвари Григор'єва з більшовиками із-за влади не можуть примусити нас відкрити фронт для кадетів і білогвардійців... Отже, Григор'єв і більшовики — це дві сторони однієї медалі, а ворог у нас на сьогодні один — денікінці.
"Батько" говорив бійцям не те, що думав, вірніше, не все те, що мав на думці, не всю правду своєї душі. Він не сказав їм, що насправді бажає смерті усім — і Григор'єву, і більшовикам, і Денікіну і, звісно, Петлюрі... Словом усім, крім себе.
Та не для проведення мітингів і підбадьорення армії поїхав Махно на фронт. Він хотів сам переконатися, наскільки повстанці підготовлені до нових випробувань, які, за передбаченням "батька", ось-ось настануть. І добре враження справили його побратими, його "сини". Не зрадять, не підведуть. І підуть за ним, хоч у пекло... Коли прощався з командирами загонів, то про одне просив їх:
— Жалійте повстанців, не кидайте їх на даремну смерть. Бо нам потрібно ще довго воювати і з усіма.
А на прощання в присутності сотень повстанців розцілував бойового командира Новоспасівського загону Вдовиченка Трохима Яковича.[66]
Дорогою назад, у Гуляйполе, йому підсунули більшовицьку газету "В пути" №51, яка виходила у Харкові. Тут була надрукована стаття голови Реввійськради Росії Лейби (Льва) Троцького "Махновщина", в котрій один з найвпливовіших, після Леніна, вождів російсько-більшовицького уряду доводив, що українське повстанство є рух куркульства, яке рветься до влади, і звинувачував Махна в усіх праведних і неправедних гріхах.
Нестор, на подив, поста вився до статті цілком спокійно, без будь-який емоцій, як до чергового безтактного нападу вірних ленінців. Він навіть нічого не сказав. Тільки особистий охоронець і порученець Сашко Нетреба кинув, як завжди, доречну репліку:
— Вітер — свище, собака — гавкає, більшовики — шиплять, а нам — своє робити.
Та в Гуляйполі на "батька" чекала значно серйозніша звістка. Агент Льови Задова роздобув в українському більшовицькому уряді секретне рішення Ради Робітничо-селянської оборони України, в якому чорним по білому писалося: ліквідувати Махна в найкоротший термін, а заодно і його повстанців. Тут Махно відреагував негайно і, можливо, зовсім не так, як хотілося московським вождям. Він телеграфом звернувся до Леніна, Троцького, Зінов'єва та Каменєва, де серед іншого кинув в очі вождям більшовизму гірку правду: "Незважаючи на те, що я з повстанцями вів боротьбу виключно з білогвардійськими бандами Денікіна, пропагуючи народу лише любов до волі, до самостійності — вся офіційна радянська преса, а також партійна преса комуністів-більшовиків розповсюджувала про мене брехливі чутки, негідні революціонера. Мене виставляли і бандитом, і спільником Григор'єва, і змовником проти радянської республіки в розумінні поновлення капіталістичних порядків... Відмічена мною ворожа, а останнім часом наступальна поведінка центру влади до повстанства веде з фатальною неминучістю до створення особливого внутрішнього фронту, по обидва боки якого буде трудова маса, яка вірить у революцію... Найвірнішим заходом попередження злочину, що насувається з боку влади, я вважаю моє зречення поста, якого обіймаю... Ст.. Гайчур, 9 червня 1919 року. Батько Махно".
66
Вдовиченко Трохим Якович (1889—1921 рр.) — народився в батрацькій сім'ї с. Новоспасівка (нині с. Осипенко) Бердянського району Запорізької області. Член новоспасівської групи анархо-комуністів з 1910 р. На німецькому фронті — повний георгіївський кавалер, прапорщик. З травня 1918 р. командир 2-го Новоспасівського загону махновців. У вересні-грудні 1919 р. — командир 2-го Азовського корпусу Повстанської армії (махновців). З травня 1920 р. до березня 1921 р. — командир азовської групи Повстанської армії. Розстріляний Надзвичайною комісією Росії у травні 1921 р. в м. Олександрівську (нині м. Запоріжжя).