— Піп є? — у відповідь на запрошення поцікавився Махно.
— Вже годину чекає тебе, "батьку".
— Так тягни його, чорта бородатого, сюди. Щоб усі дібрівці побачили його.
Секунда — і батюшка вже на порозі з кадилом і з піснею "Многая літа нареченим Нестору і Тіні".
Реєстрували шлюб одночасно: батюшка — У своїх церковних книгах, і новостворений штаб партизансько-повстанського загону — у своїх. Від імені штабу законність створення нової сім'ї підписали Олександр Лепетченко (з боку Нестора) і Федір Щусь (з боку Тіни).
Відразу після цієї офіційної процедури розпочалося весілля. Воно було організоване тут же, при штабі — у великому дворі. Добре, що погода дозволяла розгулятися не в будинку, а на природі-волі. Стояла тепла барвиста осінь. Повітря було насичене запахами осінників, хризантем, чорнобривців, айстрів та інших квітів.
Як годиться, проголошували тости і дарували молодим всяку всячину: хто свиню, хто корову, хто десяток курей чи кролів. Місцевий поміщик Микитенко, обійстя якого було поряд з будинком, де відбувалося весілля, подарував особисто для Нестора двох гнідих рисаків, що вже ходили під сідлом, а Тіні — золоту обручку з діамантом. Такій щедрості міського кровопивця Махно зрадів і тут же, прямо за столом, продиктував найграмотнішому серед них Семену Каретнику[21] охоронну грамоту на ім'я поміщика Микитенка, щоб його ніхто не чіпав, інакше матиме справу з самим "батьком" Махном. При врученні цієї грамоти поміщик і Нестор розцілувалися.
Після цього несподівано для всіх виступив завжди сором'язливий і разом з тим бойовий вояка світової війни артилерист і кавалерист Ваня Негребецький. Він сказав, що вперше Велика Михайлівка, тобто, Дібрівка, і Ті мешканці справили на нього значне враження, йому запали в душу вишневий садок старшої дружки нареченої Марусі, згадав, як Нестор копав у цьому садку криницю, а вранці напоїв з неї холодною водою свого улюбленого коня Козачка. А ще сказав, що Маруся тоді рвала калину і разом з Тіною зв'язувала її в пучки. А закінчив Негребецький свою промову так:
— Словом, я про все те, що вам говорив, написав пісню, яку дарую нашим молодим, і, звісно, нашим кавалеристам, — і Негребецький заспівав:
А приспів пісні заспівали усі присутні:
Негребецький продовжував далі:
І знову всі присутні гуртом:
Негребецький:
Тут старша дружка Маруся нараз зламалася: з її великих голубих очей, наче з перекинутого, наповненого водою відра, полелися сльози. Дивно: на неї ніхто не звернув уваги, не пожалів. Навпаки, Іван, як здалося, ще з більшим єхидством і підкреслено чітко вказуючи поглядом на Тіну, закінчив свою пісню:
Коли Негребецький закінчив співати, присутні схопилися з місць, плескали в долоні, стукали ложками, кричали "Слава! Слава!"
І вже наступного дня повстанський загін махновців покинув Велику Михайлівку-Дібрівку, бадьоро і з присвистом співаючи "Розпрягайте, хлопці, коні". І відтоді ця пісня вихором закрутилася по всій великій Україні і навіть австрійські й німецькі солдати завезли її в Західну Європу, а червоні більшовики — в Росію, словом, співали її українці, серби, словаки, хорвати, австрійці, німці; співали — анархісти, есери, білогвардійці; співали — робітники, селяни, капіталісти, рядові солдати й генерали. Цій пісні, автором якої був відомий махновський поет-пісняр Іван Негребецький, судилося стати всесвітньовідомою і народною. До речі, вона є візитною карткою Кубанського народного хору (Росія), створеного на землі, де знайшли відносний спокій махновські загони після їх цілковитого розгрому на Україні у 1921 році.
21
Каретник (Каретников) Семен Микитович (1893—1920 рр.) — батрак с. Шагарове (нині с. Марфопіль Гуляйпільської міської ради) Гуляйпільського р-ну Запорізької області, активний учасник повстанського руху півдня України, член загону "Чорна гвардія" ("Чорна сотня"), в армії Махна займав керівні посади: командир штабного батальйону, начальник гарнізону м. Бердянська, командир піхотного полку, помічник командира, командувач особливої Кримської групи військ Ради Революційних повстанців України (махновців). 24 листопада 1920 року після розгрому Врангеля був викликаний у штаб Фрунзе і розстріляний (див. А. В. Белаш, В. Ф. Белаш. Дороги Нестора Махно. Киев — РВЦ "Проза" — 1993. — С. 581).