— І що переважає? — поцікавилася Кузьменко. — Мабуть, вірші?
— Хіба тут їх напишеш? Через кожну хвилину дзень та брень. Телефоніст я, ось хто.
— А я чула, що у Нестора зараз телефоністи в пошані.
— Ти хотіла сказати: "Телефоністка"?
— Звичайно... Та язик не повертався. Хто вона? І де зараз?
— Дібрівську телефоністку звати Тіною. А де вона зараз? Мабуть, у церкві. Вона дуже полюбляє туди ходити.
— А Нестор де?
— Ганяє німців степами. Певно, скоро буде вдома.
Кузьменко поспішно попрямувала до дверей. На порозі зупинилася.
— Ти вже, Іване, не кажи Нестору, що я приходила. Добре?
— Гаразд, — відповів Іван. — Дякую, що не забула й завітала до нас.
— Принось свої вірші. Почитаємо разом.
— А куди?
— Я зараз викладаю в обох гімназіях українську мову, фізику й природознавство. А найчастіше буваю у чоловічій гімназії.
— Дякую, Галю...
Кузьменко вийшла, а Негребецький ще довго думав про неї. Всяке думав... Аж доки на вулиці не зчинився якийсь шум-гам. Іван подивився у вікно. То Петро Петренко[23] тягнув за комір у штаб якогось молодого чоловіка. Затриманим виявився добре знайомий Негребецькому хлопець Левко Макуха, брат махновця Дениса Макухи. Петренко черговому по штабу пояснив, що затримав шпигуна-гетьманця, котрий, мовляв, переховується вже багато днів у Макухів.
— Та це ж наш, гуляйпільський, — відповів йому Іван.
— Ну й хрін з ним, що гуляйпільський. Якраз таких, наших, і підсилають. Я йому зараз скручу голову!..
Петро присікався до Макухи:
— Кажи правду, хто тебе підіслав, щоб убити нашого "батька"? Коли признаєся, то може ще й подарую життя. А якщо мовчатимеш, то роздеру, як вареного рака.
— Я нікого не збирався вбивати... А приїхав як делегат від Української Народної Республіки.
— Якої ще республіки? — Петренко зловтішно розсміявся. — Є одна республіка — Махноград.
Задзеленчав телефон. Слухавку взяв Негребецький і відповів:
— Найстарший тут зараз Петро Петренко... Він зайнятий... Роздирає одного хлопця, як рака, — і поклав слухавку.
А Петренко не на жарт присікався до Макухи, навіть почав розмахувати перед його очима револьвером. Хтозна, чим усе це скінчилося б, якби нараз, мов грім серед ясного неба, не з'явився сам Махно.
— Петре, що тут за гам, а бійки немає? — кинув жартома "батько", щойно відчинив двері. За ним, як нитка за голкою, ввійшов Сашко Нетреба. Він тут же повторив отамана, проте, як завжди, в'їдливо:
— А справді, чому ти, Петре, нікого не душиш, не б'єш у морду? А як же твоє революційне гасло: "Ми всіх їх поріжемо, ми всіх їх поб'ємо, Мошку-буржуя в полон заберемо"? І на якого біса нам той Мошка? У нас своїх, українських, буржуїв достатньо...
Петро не звернув уваги на Сашкові теревені, бо вже до них звик, а Махнові доповів:
— Був, "батьку"» у себе дома, у Великій Михайлівці... Що вони, ті іроди, зробили з нашою квітучою Дібрівкою! Майже всю спалили, а мешканців, в тому числі й моїх рідних, замучили, убили... До кінця життя свого буду мстити і німцям, і гетьманцям.
— Ми вже, Петре, почали з ними розплачуватися. Всіх, хто був у Дібрівці, знищили. І не лише їх... А це хто? — Нестор глянув на затриманого і вже цілком здивовано вигукнув: — Так це ж Левко Макуха! Яким вітром? Розповідають, що ти у Києві...
— Я — від Симона Петлюри, "батьку”... З пропозицією. Хотів би поговорити з тобою сам-на-сам.
— Гаразд... Пішли до мене в кабінет.
Розмова між ними для обох була не з легких. Адже колись, ще до революції, вони навіть товаришували. Левко молодший від Нестора лише на два роки, а майже вдвічі вищий від нього і значно міцніший. Тож, бувало, Макуха частенько захищав Нестора від місцевих кривдників, гамселив їх аж до червоної юшки. Зараз про це і юнацькі роки не згадували — ніколи і не для цього зустрілися. Говорили про поточний політичний момент. Махно як і Ленін, при розмові з кимось не міг довго всидіти за столом, схоплювався з місця і, заклавши руки за спину (точнісінько, як вождь пролетаріату) ходив по кабінету. Так було й цього разу. Левко повертав за ним голову і прагнув дивитися йому у вічі, але ловив себе на думці, що не витримує колючого погляду отамана й опускав голову. Нестор здебільшого запитував. Його цікавило все: і кількість війська у гетьмана, і яке в нього озброєння, яку державу прагне збудувати? Чи довго ще протримається при владі у Києві Павло Скоропадський? Вже й пора, мовляв, його "по сідниці мішалкою" — і з гетьманського трону геть!
— А з німцями ми справимося самі, ще й зброю у них позичимо на довічне віддання, — впевнено сказав Махно.
23
Петренко (Платонов) Петро (1890—1921 рр.) — виходець з батрацької сім'ї с. Велика Михайлівна Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині Дніпропетровська область). Повний георгіївський кавалер, прапорщик. Член Дібрівської групи анархістів з 1918 року, командир загону. З травня 1919 року — начальник бойової дільниці. Командир загону в тилу Денікіна і командир піхотного полку Повстанської армії (махновців). З травня 1920 року — командир піхотної групи. Учасник штурму і взяття Перекопу. Убитий в бою з червоною кавдивізією на Херсонщині у серпні 1921 року (див. А. В. Белаш. В. Ф. Белаш. Дороги Нестора Махно. Киев — РВЦ "Проза" 1993. — С. 587).