А в тім, після мітингу — не до Левка. В голові Нестора — Галина Кузьменко. Викликав Негребецького й дав йому завдання розшукати її та привезти у штаб. Сказано — зроблено. Галина приїхала уся розчепурена й розцяцькована, мов пава принадна. Сміялася дзвінко, поводилася розкуто й зазивно. Не піти Нестору їй назустріч — рівнозначно програти виграний бій. Пішов... І відразу постало питання, куди їхати? Галина запропонувала село Царекостянтинівку, де зараз, мовляв, тимчасово живе на квартирі у добрих хазяїв її подруга — землячка Фаня Гаєнко[25], яка вчителює у місцевій земській школі.
— Не заміжня? — поцікавився Нестор.
— І ні з ким не зустрічається, — відповіла Галина. — А дівчина — кров з молоком.
— Тоді візьмемо для неї хорошого хлопця.
— Кого?
— Мого найвірнішого товариша Федю Щуся.
— Про нього я вже начулася. Бери.
Поїхали на двох тачанках. За кучера в Нестора був Сашко Нетреба, а в Щуся — Гриша Лютий [26]. Приїхали в надвечір'я. Фаня та її хазяї зустріли гостей радо. Господар тут же почав поратися біля махновських коней: випряг їх з тачанок, завів у стайню, дав сіна й вівса, а господиня зарубала четверо молодих, але вже здорових півнів, облила окропом і заходилася їх скубти. Їй активно допомагали Нетреба й Лютий. А Фаня тим часом разом з подругою ставили на стіл різні холодні страви: квашені огірки, капусту, драглі, ковбасу м'ясну, яку перед цим розігрів на скороводі особисто сам Нестор.
"Батько" виявився непоганим кухарем: сам взявся смажити картоплю — недовірив це робити нікому, бо сказав: "Я посмажу так, як моя мати". І посмажив: зі шкварками, причому, порізав картоплю не "соломкою", як це робили більшість гуляйпільців, а тонкими кружальцями і всі їх зарум'янив. А ще отаман запитав господарів, чи є в них борщ?
— А чому ж? Хіба ми не українці?... Є та ще й свіжий, недавно зварили, — відповіли йому.
— Слава! — вигукнув Нестор. — Тоді вважайте, що іншої закуски для мене не потрібно, особливо, коли гарячого-гарячого подасте.
Його мати з причини сімейної бідності варила дітям борщ лише на великі свята і щонеділі. Тож малеча чекала таких днів з нетерпінням. Саме з далекого і ненависного Несторові дитинства він зберіг про борщ, як про їжу, найприємніше враження.
Через півгодини стіл аж вгинався від наїдків. Спиртного було також хоч залийся: німецький "шнапс" у різних пляшках та всякі іноземні вина — не дарма ж перемогли окупантів і в переможених забрали їхній допінг "під мітлу".
— Щоб не лізли на нас п'яні, як свині в город, — так пояснив експропріацію спиртного Нестор, виставляючи пляшки на стіл.
Перші дві чарки випили за перемогу, а третю, як істині козаки, — "за баб". Про політику не говорили жодного слова, бо Махно попросив, щоб дали можливість розслабитися його душі і спокій його мозкові.
Вже десь на п'ятій чи шостій чарці Федя Щусь почав співати свої любимі ліричні пісні. Першу, звичайно, затягнув:
На цьому куплеті зупинився й заспівав іншу:
І нараз вийшов з-за столу, тупнув ногами, пішов в танок, співаючи:
В цій пісні, як відомо, йдеться про Василя, та Щусь, співаючи її, завжди міняє на "Федю", чим шокує слухачів. А взагалі дібрівського отамана ніяк не могли "розкусити" гуляйпільці: то він був жорстокий, як скажений вовк, то м'який і безпосередній, як мала дитина. Ось чому Сашко Нетреба, який багатьом повстанцям дав надто влучні клички, ніяк не міг підібрати народне прізвисько Щусю. І зараз... Федя співав, витанцьовував, обнімав і милувався Фаїною Гаєнко, а Нетреба все дивився на нього, хитрувато підморгував і думав: "На кого ж ти, Федю, схожий? Як же тебе назвали б на Запорозькій Січі?..."
25
Гаєнко Фаїна (Гоєнко Феня) — нар. в с. Добровеличківка нині Кіровоградської області, мабуть, як і Галина Кузьменко, закінчила Добровеличківську учительську семінарію і була направлена працювати в Царекостянтинівську школу (з 1926 року — селище Куйбишеве Запорізької області), пізніше учителька в школах Гуляйпільщини, анархо-націоналістка, нерозлучна подруга Галини Кузьменко, убита червоними в серпні 1921 року в бою на Херсонщині (див. А. В. Белаш, В. Ф. Белаш. Дороги Нестора Махно. Киев — РВЦ "Проза" — 1993. — С. 588).
26
Лютий Григорій Іванович (1896—1938 р. р.), нар. і жив в с. Гуляйполе — нині місто того ж району Запорізької області, учасник повстанського руху на півдні України, в армії Махна був рядовим бійцем, відзначився сміливими діями в багатьох боях, був кулеметником та артилеристом. Коли Махно з армією пішов на північ України, Г. Лютий залишився на батьківщині, в Гуляйполі, займався сільським господарством, працював вантажником у радгоспі "Червоний", одружений, було двоє дітей — син і дочка. Репресований органами НКВС СРСР і розстріляний 23 квітня 1938 року. Реабілітований 12 червня 1959 року. Місце поховання невідоме.