А Кузьменко гнула своє:
— Нюся запрошує нас до себе.
— У гості? — поцікавився Нестор.
— Ні, жити.
— Ми ж не одружені. Що скажуть повстанці?
— А мені — байдуже! — спалахнула Кузьменко. — Я хочу заміж. Мені вже не сімнадцять. Чуєш, ти?.. Щоб до мене більше не приставав! — Галина раптом встала з-за столу і вискочила з кабінету.
Нестор за нею не побіг, її не погукав, хоч і хотілося це зробити. Та якась сила стримала його від таких вчинків. Він підійшов до вікна й довго мовчки дивився на великі білі сніжинки, що повільно летіли згори до землі. Згодом підійшов до дивана, взяв чорно-золотисту гармошку, сів на стілець і заграв, тихо співаючи:
Галина не з'явилася у штабі ні ввечері, ні в наступні дні. А якось у кабінет до Нестора ввірвалися Сашко Нетреба і Лев Зіньковський.
— "Батьку", біда! — ще з порога вигукнув розвідник. Махно був у веселому гуморі:
— Льово, спокійніше. У тебе завжди кругом біда. Навіть, мабуть, лягаєш з дівкою у постіль і теж кричиш: "Біда!".
"Впрігся" в розмову й Сашко, звісно, у своєму, гуляйпільському стилі, він сказав:
— "Батьку", особисто для тебе — це справжня біда, — невгавав Задов.
— Кажи, яка? Мене вже підготував, серце не лопне.
— Ти знаєш, що зараз коїться в будинку Кернерової куховарки Нюсі?
— Не знаю.
— А шумить на все Гуляйполе весілля.
— Одружується Нюся з Макухою?
— Ти сам, "батьку", макуха! — це вже висловився Сашко. — Казав же тобі: хапай цю "фортецю" в оберемок і тягни в ліжко, доки хтось не затягнув її туди назавжди.
Нестор перевів сердитий і здивований погляд на Зіньковського.
— А я що? Я нічого... Я тобі, "батьку", доповідав, що Галина...
— Що вона встругнула? — перебив Задова отаман.
— Виходить заміж за якогось Кернерового інженера.
— Їдьмо туди! Розберемось. — Махно вискочив з кабінету. За ним — Задов і Нетреба.
Невдовзі всі троє повернулися назад з важкою ношею у великому мішку, якого поклали посеред кабінету й розв'язали. З мішка з труднощами вибралася Галина Кузьменко у білій фаті й кинулася до дверей тікати. Двері були замкнені.
— Дай ключа! — присікалася вона до Нестора.
— Не проси, не дам.
— Тоді я вистрибну у вікно.
— Спробуй.
Кабінет мав три вікна і біля кожного з них хтось стояв: чи то Махно, чи Задов, чи Нетреба. Галина куди не поткнеться, — все марно, шлях до вікон їй перепиняли чоловіки й кепкували з неї. Нестор навіть сміявся до сліз з її безнадійності: жінка не витримала такого знущання над собою, стала навколішки перед Махном, розірвала на собі фату й білу шовкову блузку. Усі побачили її великі пружні груди з червоними і пухкими сосками. Сашко й Лев, наче за наказом, вмить повернулися обличчями до вікон, а спинами до Галининих принад. Нестор підійшов до красуні, затулив розірваним шматтям її груди. А та знову оголила їх:
— Ні, нехай будуть отак! — вигукнула вона. — Нехай усі дивляться, які у твоєї Галини груди! Ти цього хотів? Ти хочеш, щоб я пішла по чужих руках? Так чи ні? — Кузьменко на хвильку замовкла і знову випалила: — Навіщо мене викрав, запхнув у смердючий мішок і притягнув сюди? Я ж тобі не потрібна! Займайся своїми шлюхами й байстрюками.
— Якими ще байстрюками? — спокійно перепитав Махно.
— Тими, що у Васецької, — вгамовуючи свою збудженість, відповіла вона й звелася на ноги, сіла на диван поряд з Нестором. А той звернувся до Задова:
— Льово, які там у Васецької байстрюки?
— Та жодного нема, "батьку". То Галина загнула для красного слівця, — відповів розвідник. — Був син, але він помер кілька днів від коклюшу... Не встиг тобі про нього доповісти.
— А шлюха Тіна? — не вгавала зі своїми вимогами жорстока Кузьменко.
Нестор мов схаменувся:
— А справді, де Тіна? Я вже її не бачу у Гуляйполі з місяць.
— Зникла у невідомому напрямку, "батьку", — доповів усе той же Задов.
І Сашко, як завжди, бовкнув невпопад: