ДЗЕРЖИНСЬКИЙ(піднесено). Червоний терор з початком, але без кінця! Слава!
БУХАРІН(скептично). Скажемо "гоп", як перескочимо.
ЛЕНІН. А я хочу ще раз наголосити: ми переможемо й приборкаємо Україну, якщо підберемо туди з сотню таких українців, як Антонов-Овсієнко, Щорс, Боженко, Юрій Коцюбинський, Григор'єв... Це ж здорово, що Боженко заборонив у своїй українській бригаді виставу за п'єсою "Наталка полтавка", мотивуючи тільки тим, що вона проводиться на "этом контрреволюционном языке". Яка мудра й далекоглядна мотивація! До речі, подейкують, що й Махно не хоче знати української мови, розмовляє примітивно "по-русски", зневажливо ставиться до самостійності України. Тоді він, батєнька, наш інтернаціоналіст. Отже, за роботу, товариші!.. У цьому дусі і в цьому напрямку. І навіки втямте собі: хто не з нами, той проти нас і таких "розстрілюйте, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини"[43].
Усі кричать:
— Ура! Вперед до комунізму!
А Ленін співає:
...Україна. Січень 1919 рік. Петро Вусатенко, колишній артилерист і кулеметник Брусиловської армії, яка в першій світовій війні мужньо воювала на західних кордонах Російської імперії, повертався з німецького полону. Вже другий рік він мандрував від села до села, від міста до міста, зовсім втративши надію коли-небудь доплентатися до рідного Гуляйполя, побачити живими своїх батьків, молоду дружину Мелашку і двох діток — мізинчиків — хлопчика й дівчинку. Під час полону і в дорозі на батьківщину, ким тільки він не був: і пастухом у німецького бауера, і конюхом у польського пана, і навіть мірошником у західноукраїнського господаря. Коли іноді згадує свої мандри та людей, з якими довелося спілкуватися й ділити навіть хліб-сіль, то часто мимоволі виникає у нього одне й теж запитання: "І чого люди почали ворогувати між собою? Чого враз наче подуріли? Адже всі вони, в тому числі й він, від природи, від своїх батька-матері — це господарі землі, мирні й смиренні... їм би жити-поживати й добра наживати, а вони воюють..." Запитання виникало, та відповіді на нього не знаходив. А дуже хотів знайти. Бо скільки того плачу, тієї біди великої тепер він скрізь бачив і пропустив усе це нещастя крізь своє серце! Скам'яніло воно й заціпеніло в очікуванні чогось ще жахливішого.
Вже проходив Вусатенко ті села, в яких йому доводилося побувати в 1914—1916 роках у складі Брусиловської армії. Гай-гай! Яка-то різниця!.. Тоді, на початку війни, то були села, мов намальовані на привабливій картинці: охайні хати, біля них — садочки, здебільшого вишневі і яблуневі; ставки, в яких кишіло всякої риби; вітряки, що безугавно крутили свої велетенські крила. А за селами — долини, широкі й довгі, з густими й запашними травами, на яких чередами паслися огрядні опасисті корови. Поля — то з зеленим килимом жита й пшениці весною, то золотисті зі спілим своїм багатством восени. А тепер... Якийсь хутір зустрів Петра обвугленими димарями й здичавілими собаками, а сусіднє село було напівпорожнє і на сьогодні вже навіть безіменне: люди з нього кудись безслідно зникли, а ті, що залишилися, були наче позбавлені здорового глузду, якісь дивні, мов чимось переполохані чи прибиті довбешкою по голові, а тому сповільнені у своїх думках та діях. Розповідають, що їх німці труїли газами, а царські війська, тобто Петро Вусатенко, кидали на їхні голови з гармат снаряди, а трохи пізніше націоналісти-петлюрівці сікли нагайками мешканців цього дивного й безіменного села, певно, таким чином перевіряли, чи є ще на їхньому тілі чутливі до болю місця. Били і, не знайшовши цих місць, залишили напівнавіжений сільський люд у спокої.
На Київщині і Житомирщині Петро зіткнувся з тим же, що й на західній Україні, горем, тільки тут воно було значно більшим, бо ще й додалася рука москалів, які мов справжні завойовники, скрізь залишали по собі червоний слід. Попав до них і Петро Вусатенко. Спіймали його якісь лайдаки, котрі називали себе боженківцями. Це вже пізніше взнав Петро, що Василь Боженко[44] був командиром червоно-більшовицького Таращанського полку і начебто з'явився на світ від батьків-українців. Проте Петро національного кореня не відчув. Боженко розмовляв з ним мішаною російською мовою і, коли почув, що Вусатенко російської зовсім не розуміє, присікався до Петра, що той петлюрівський шпигун.
— Вы розмовляєте на контрреволюционном украинском языке — значит, вы петлюровец и враг большевиков! — звинуватив його командир полку. А Петро тоді взагалі ще ніяк не міг второпати: хто петлюрівці, хто гетьманці, хто червоні, білі, сірі, волохаті — йому вони всі були однаково незрозумілі й далекі. Він прагнув одного — добратися до Гуляйполя, взяти у батька шмат землі, прикупити ще десятин п'ятнадцять-двадцять і хазяйнувати. Та ба! Хіба тут збудуться мрії, коли отаман банди, котрий іменує себе якимось більшовиком Боженком, і слухати не хоче ні про селянську землю, ні про Вусатенкову мрію стати господарем своєї землі, а натомість наказав вивести Петра за клуню і розстріляти. Так би може й сталося. Та, слава Богу, саме в цей час напали на зарозумілих червоних більшовиків інші червоні чи білі, чи сині... Хто їх знає які. Але напали. І Петрові кати ледве встигли накивати п'ятами, забувши розстріляти полоненого "шпигуна". Петро думав, що біда минула, і він зможе йти далі в своє Гуляйполе. Та ба! Звільнили його виявляється якісь петлюрівці, котрі називали себе тютюнниківцями, мовляв, у них за отамана Тютюнник[45].
43
В. Ленін. Лист у Саратов 22 серпня 1918 р., див. А.Г. Латишев "Рассекреченный Ленин", видавн. "Март", Москва, 1996 рік.
44
Боженко Василь Назарович (1871—1919 рр.) — учасник бойових дій в Україні 1918—1919 рр. Народився в сім'ї селянина с. Бережанки Олександрівського повіту Херсонської губернії. Брав участь у російсько-японській війні. У роки першої світової війни працював у механічних майстернях Києва. У жовтні 1918 р. — член виконкому Київської Ради. У 1918—1919 рр. — командир Таращанського партизанського полку, який був на боці більшовицької Червоної Армії і воював проти німецьких військ та Директорії УНР (див. Короткий Довідник з історії України, Київ, "Вища школа” 1994 р. С. 32).
45
Тютюнник Юрій Йосипович (1891—1929 рр.) — член Центральної Ради. Один з організаторів селянського повстання проти австро-німецьких окупантів і гетьмана П. П. Скоропадського. У 1918—1919 рр. — начальник штабу військ Директорії. Розробив операцію визволення Херсона від грецьких окупантів. За визволення Одеси нагороджений орденом Червоного Прапора. Учасник антирадянського виступу М. О. Григор'єва проти продрозкладки. Генерал-хорунжий Директорії. У 1920 р. — командир 4-ї Київської дивізії військ Директорії. У 1920—1921 рр. очолював партизансько-повстанський штаб петлюрівців. У 1929 р. розстріляний органами НКВС у Бутирській в'язниці (див. Короткий довідник з історії України, Київ, "Вища школа”, 1994 р. — С. 217).