Проснувся дійсно у м'якому дерев'яному ліжку. Спочивав на білій, аж сліпило очі, постелі, вкритий легкою периною, від якої пашіло теплом. Поряд сиділа і не спускала з нього очей якась молода, надто гарна жінка чи, може, дівчина.
— Хто ти? Як тебе звати? — спитала вона. Він хотів їй відповісти, але сухі губи не слухалися. Жінка підвела його голову й напоїла з дерев'яної кварти теплим молоком. Однак спрага не покидала Вусатенка, й він попросив:
— Води!
Коли напився, сказав:
— Петро я... Прізвище Вусатенко.
— Хто побив тебе і за віщо?
— Не знаю. Мене підвозив якийсь чоловік. Він пшеницю віз до млина. У степу на нас напали... Вони були на конях і в шкірянках... Вибач, я хочу спати... Мені спекотно...
Вусатенко хотів розкритися, але жінка заперечила й владно наказала:
— Цього не роби! У тебе великий жар. Ти маєш пропотіти, інакше згориш... Випий гарячого молока з козячим жиром, а тоді вже спи.
Скільки він спав — не знає. Може й довго, а може й ні, бо коли свідомо розплющив очі, то перед ним сиділа все та ж вродлива молода жінка, а поряд з нею — хлопчик років чотирьох та ще якийсь літній чоловік міцної статури. Всі вони чомусь були надто серйозними, аж, здавалося, чимось заклопотані, та, нараз, усміхнулися, а хлопчик навіть радо заплескав у долоні й весело та голосно сказав:
— Дядя живий! Дядя живий! Диви, мамо, він на нас дивиться.
Вусатенко попросив води, і літній чоловік приніс йому повну дерев'янку кварту. Петро спрагло випив воду до дна, і стало зовсім легко. Розговорилися. Виявилося, що оту молоду красуню звати дивно й романтично — Гаїна, мабуть, від слова "гай", "гаї", а може ще від чогось іншого походить це приємне на слух ім'я. Петрові розповіли, що рятувала його від замерзання на вулиці Гаїна і той міцний чоловік, котрий сидів на ослоні поряд з ліжком. Він був батьком Гаїни і назвався Мином Самійловичем.
— А як же величати вашого найменшого члена сім'ї? — спитав Вусатенко, кивнувши на хлопчика.
— Це — моя кровинка Антоша, — відповіла Гаїна. — Напівсирота він. Його батько, а мій чоловік, загинув у "м'ясорубці" в шістнадцятому році... У Брусилова був.
—І я — в Брусилова, — здивований такому збігові обставин, відповів Петро. — Оце ось плентаюся додому з німецького полону. То може десь і ваш чоловік у Німеччині... Живий-здоровий... І повернеться...
— Не повернеться, — сказала твердо жінка. — З тієї бійні прийшов додому наш сусіда без ноги. Так він казав, що мій чоловік загинув на його очах... Навіть сам поховав його десь під лісом.
У Гаїни зволожилися очі. Аби змінити неприємну тему розмови, Петро спитав, де він, у якій місцевості і яка тут влада, хто вершить долі людей? Тут уже заговорив Мина Самійлович. Він розповів, що це вже Катеринославщина. Їхнє село називається з давніх-давен Новокурськом[46], мовляв, перші поселенці були українці-куряни, тобто, з Курська. Найближча до села залізнична станція Козельськ за десять кілометрів, а звідти — вже й рукою подати до Кривого Рогу та вже від нього недалечко й губернське місто Катеринослав. Почувши це, Петро радісно усміхнувся.
— Ти з Катеринослава, аге ж? — уловив його реакцію старий.
— Ні, — заперечив Вусатенко. — Але з цього міста йдуть потяги прямо в моє рідне Гуляйполе.
— То ти з Гуляйполя?! — здивувався Мина Самійлович. — Від Махна?
Петро засміявся.
— Я бачу й чую, що по всій Україні знають Махна, а вже потім — Гуляйполе, — сказав Вусатенко. — Нестора я знаю ще з юності, до революції... Звичайним був розбишакою і вариводою... А може й не зовсім звичайним. Навколо нього усі ми юрбилися, як бджоли біля вулика... Але те, щоб так високо він сягнув — для мене дивина.
Мина Самійлович розгладив свої короткі сиві вуса і, обміркувавши висловлене Петром, сказав:
— Був тут у нас Махно лише один раз... Мітинг провів біля нашої церкви. Був і я на тому сході... Ну й говорив він! Заслухалися його люди... Усім до вподоби його соціалізм — без поміщиків і без всякої царської влади, все, мовляв, мають вершити селяни на своїх сходах, так би мовити, вибирати сільську раду, старосту і громадою контролювати їх роботу. Ось лише щось із земелькою я не второпав: чи то він об'єднає її в комунію, чи роздасть усім порівну... Ліпше б роздав. Бо комунія селянам не до вподоби. Ти ж, Петре, як доберешся колись до свого Гуляйполя, то вже скажи там Нестору Івановичу про наше прохання, не забудь.