Червоні здирники вивели Петра з хати у двір і вже тут почали його бити, аби той зізнався, що він білогвардійський офіцер і шпигун. Гаїна кинулася на злих людей кібцем і, розставивши руки, ніби прикриваючи свого коханого щитом, закричала:
— Не віддам! Він — мій чоловік!.. Що ви робите? Убивці! Ліпше мене!..
Прибіг на допомогу з вилами в руках і Мина Самійлович. До нього підскочив на коні більшовицький вершник і рубонув шаблею. На щастя дід відскочив, і удар шаблі прийшовся по вилах. На хазяїна та його дочку накинулися червоні бійці й нараз розмісили їх до крові, залишивши напівживими лежати посеред двору. Після цього експропріатори вигребли усе Минове збіжжя й зерно на підводи, до однієї з них прив'язали Петра й поїхали до церкви, де під мурами й мав дістати кулю в лоб "білогвардійський шпигун". Уже й поставили Вусатенка з зав'язаними за спину руками під стіну, і троє солдатів у шкірянках приготувалися стріляти в нього з гвинтівок. Аж нараз з церкви, яка була перетворена червоними в тимчасову комору, вийшов якийсь молодий здоровань у форменій шкірянці і в шапці-бирці з червоною зіркою. У руках він тримав маузера. Певно, вийшов їхній найголовніший, котрий сам забажав розрядити в "білого офіцера" свого маузера. Коли ж він підійшов ближче до Петра і вже намірився вистрелити в нього, то раптом опустив свою зброю і скрикнув:
— Петро?! Вусатенко?!
Червоний комісар ще раз огледів прискіпливим поглядом лайдака, якого мав щойно розстріляти, помітив, що той стояв у солдатських штанях "галіфе" й босоніж, сніг під його ногами червонів плямами, неначе той стояв на пелюстках червоного маку. Цивільний піджак і полотняна біла сорочка на арештованому були розірвані, мов перед цим їх довго шматували злі пси. Обличчя в приреченого до загибелі набрякло й очі запливли темно-бурими пухлинами. І все-таки він чимось нагадував червоному комісарові його земляка та ще й близького родича Петро Вусатенка, а тому більшовик ще раз, аби цілковито переконатися, що не помиляється, запитав:
— Ти ж Вусатенко, аге ж?
Петро підняв якомога вище голову й також приглянувся до свого убивці. Не впізнав, з ким має честь говорити перед смертю, але зізнався:
— Так, я Петро Вусатенко з Гуляйполя.
Йому у відповідь:
— О, тепер я впізнав і твій голос. А мене не впізнаєш? Я ж Микита Макуха, твій зятьок... Яка зустріч! Усі наші вдома вже й поховали тебе... Лише моя сестричка, а твоя дружинонька Малашка, все виглядає тебе із заходу та двоє діток твоїх чекають татка... А він спокійно живе у якомусь смердючому Новокурську і гне спину на експлуататора.
— Мина Самійлович не куркуль, а сам собі хазяїн. А я потрапив до нього цілком випадково зовсім недавно... Повертався з німецького полону. Доплентався вже сюди. А тут, у степу перед Новокурськом, на мене напали якісь бандити, дуже побили. Мене ледь виходили ці добрі люди, а ви їх так зганьбили, ще й пограбували.
— Досить, досить, Петре. Потім з'ясуємо, що й до чого, — перебив його Микита й звернувся до своїх підлеглих: — Хлопці, одягніть його в теплий одяг, нагодуйте, дайте гарячого чаю, щоб не застудився бува... Звідси він поїде зі мною в тачанці...
Так Вусатенко, певно, народжений під щасливою Зіркою, залишився живим і цього разу. Відлежувався він від більшовицьких побоїв на катеринославській квартирі свого шурина Микити Макухи. Молодий дужий організм царського солдата, підкріплений смачними й калорійними харчами (Микита, займаючись експропріацією, себе не кривдив), швидко міцнів. Невдовзі постало питання вибору: куди й за ким іти у революції роботящому Вусатенкові? Чекіст Макуха (він дійсно тоді вже працював у органах "ЧК"[47]) агітував Петра до себе, доводив, що життя буде на великий палець з присипкою, а головне — влада в руках. Про те, що більшовики, а не хто інший, переможуть у цій революції, Микита не сумнівався. Та Петро не поспішав з відповіддю. Відверто кажучи, він уже зараз міг сказати Микиті, що з більшовиками не піде ніколи — дуже вже вони жорстокі, люди без совісті і честі, якісь бандити з широкої дороги та й годі. Таке було перше і, мабуть, таке буде завжди враження у Петра про цю голу, не роботящу шатію-братію, яка так знущалася над ним! Але поки що Вусатенко не висловлював цієї думки Макусі, вважав, що ще не настав час такої розмови. І все-таки якось увечері, коли Микита був у доброму гуморі й згадав про їхню батьківщину — Гуляйполе, Петро відразу ж перевів розмову на махновців, мовляв, хто вони і "з чим їх їдять?". А вже потім планував сказати шуринові свою думку про більшовиків. Микита досить правдиво, як на думку Вусатенка, почав характеризувати гуляйпільських повстанців. Сказав, що Махно — за комунію, він перший на Катеринославщині організував комуни, воює з поміщиками й петлюрівцями, а зараз з білогвардійцями.