— Тоді Махно — більшовик? — не без підстав запитав Петро.
— Аж ніяк! — заперечив Микита. — При нагоді він б'є і нас. Правда, частіше нам допомагає, ніж лупцює. Словом, він — і вашим, і нашим, дуже ненадійний партнер. За ним необхідне постійне чекістське око.
"З таким непостійним і я не буду", — подумав про Махна Петро, а запитав Микиту про зовсім інше:
— Ти мені скажи, хто в цій революції дає селянинові землю? Бо я хочу одного — мати своє господарство.
— Усі, Петре, обіцяють, що дадуть чи продадуть селянам землю, але віри усім, крім нас, більшовиків, немає.
— А де ж гарантія, що й більшовики не обдурять?
Микита довго мовчав, певно, шукав ту гарантію по всіх закапелках своїх знань про більшовизм, але нічого не знайшовши, відповів:
— Одна гарантія — так сказав Ленін.
— А хто такий Ленін?
— Наш вождь.
— А де він?
— У Москві.
— Гм, — скептично гмикнув Петро. — А яке відношення має Москва до України?
— Москва, брате, вона завжди Москва. Так-то.
Тепер довго мовчав Петро, а згодом несподівано сказав:
— Не подобаються мені ці нові господарі зі старими звичками. Ти вже вибач, Микито, але я завтра чвалаю додому. Душа зболілася за своїми... Вже більше не можу.
— Попереджаю, Петре: територія між Катеринославом і Гуляйполем надто небезпечна, вона по кілька разів на день переходить з рук білих до махновців і навпаки. Потяги майже не ходять... Лише мотаються туди-сюди бронепоїзди, а чиї вони, — ніхто не знає, здебільшого різних банд. Доведеться тобі тьопати пішки глухими шляхами. А це скільки днів?.. Отже, жодних гарантій про безпеку немає.
Та Петро був невблаганним. І рано-вранці вони розпрощалися. В оцінці обстановки за Катеринославом у напрямку Гуляй-поля чекіст Микита Макуха не помилився. Там справді чинилося щось неймовірне і, як на думку Вусатенка, просто дикунське. Села на його шляху були напівпорожні, мужиками в них і не пахло: хто в більшовиків, хто в білих, а хто в Махна. Значна їх більшість, звісно, пішла до Махна. А їхніх жінок, які залишились беззахисними вдома, ґвалтували щодня то білі, то червоні, то зелені, то чорні і навіть голубі. В одній хаті, куди Петро зайшов попросити шматок хліба, він застав розпатлану й, мабуть, уже збожеволілу молодицю, котра гойдала в колисці немовля й сумно, аж дибився у Вусатенка чуб, співала:
Петро мовчки поточився з хати. На вулиці, поряд з цим обійстям, побачив зарубану на смерть бабусю, яка тримала в руці макогін. Вусатенко вже знав, що селяни, від малого до старого, брали в руки вила, коси, граблі і навіть макогони та палиці і з такою зброєю, бо іншої не було, виступали проти білої кавалерії генерала Шкура, який того часу богував в Олександрівському повіті Катеринославщини.
Махновці також були напівозброєні. Але вони чинили належну, просто героїчну відсіч противникові і нізащо не хотіли покинути своє гуляще поле напризволяще, вірніше, на поталу ворогові. Воювати з білими їм довелося значно важче, ніж з петлюрівцями, чи, скажімо, з більшовиками, які були зовсім недосвідченими вести війну з партизанами степу. А білогвардійці, люди, як правило, навчені військовій справі, швидко розпізнали махновську тактику ведення війни, перейняли її, взяли собі на озброєння і тепер несподіваними набігами на села й містечка завдавали багато клопоту повстанцям. Генерал Шкуро вже по кілька разів захоплював Пологи, Великий Токмак, Оріхів і навіть столицю повстанців — Гуляйполе. Його мета була одна — розбити вщент Махна, який не давав можливості білій армії просуватися на Москву. Та Махно зі своїм військом був невловимим і незборимим. Врешті-решт, постало питання руба: хто кого? Махно — білогвардійців, чи навпаки. Командарм білої армії генерал Денікін[49] кинув проти селянського ватажка найліпші свої сили. Та ба! "Горішок", який спершу здавався царським генералам іграшкою з піску, виявився надтвердим металевим сплавом.
48
Зі спогадів В. Ф. Білаша, начальника оперативного штабу Революційної Повстанської армії України (махновців).
49
Антон Денікін (1872—1947 рр.). Російський військовий діяч, генерал-лейтенант (з 1916 р.). Під час Першої світової війни командував стрілецькою бригадою, потім корпусом. У 1917 р. — начальник штабу, верховний головнокомандувач, головнокомандувач Західним та Південно-Західним фронтами. Один з керівників "білого руху". З жовтня 1918 р. — головнокомандувач Добровольчої армії. З квітня 1920 р. в еміграції. (З "Нового довідника Історія України. К. — 2005. — С. 512).