Махно не лише не збирався здаватися, а поставив собі за мету розбити білу армію. Для цього він неждано-негадано для Денікіна оголосив по всій Україні мобілізацію українців, де б вони не були — в білих, зелених, петлюрівців, більшовиків, — аби лише воліли послужити революційному повстанству і могли носити зброю. Одночасно "батько" оголосив "священну війну білій гвардії". Денікін не на жарт перелякався і тут же пообіцяв виплатити 500 тисяч рублів тому, хто вб'є непокірного і знахабнілого Махна.
Та охочих убити "батька" в Україні не знайшлося. Навпаки, до нього звідусіль потягнулися тисячі чоловіків. На жаль, озброєні вони були, щонайліпше, вилами, клюками та піками. І вже вкотре зіткнувся Махно з проблемою боєприпасів та зброї. І погляд "батька" знову був звернений до більшовиків, бо тільки вони могли допомогти йому.
В Катеринослав негайно виїхав Олексій Чубенко з одним-єдиним завданням: "За всяку ціну випросити у більшовицького командира Дибенка[50] зброю".
— А коли відмовить? — спитав Чубенко.
— Тоді скажи, що ми пропустимо Денікіна на Москву, і безладну армію Дибенка біляки зімнуть у лайно, — порадив Махно.
Чубенко спокійно розгладив свої пишні козацькі вуса.
— А якщо серйозно? — спроквола перепитав він налаштованого на гумор "батька".
Махно у тон Олексієві відповів:
— Якщо серйозно, то скажи йому те, що я щойно порадив. І він обов'язково дасть нам зброю. Бо навіщо вона йому? Сам він воювати нею все одно не вміє. І добре розуміє: коли я не витримаю, то дійсно Денікін через місяць буде під стінами Москви. Отже, зброю він дасть... Ось лише, за яку ціну?
— Не важко здогадатися, "батьку".
— Ти думаєш, що запропонує ввійти повстанцям у його дивізію?
— Так, "батьку". Йому це вигідно, особливо зараз, коли в нього, по суті, немає справжньої боєздатної дивізії. А тут — такий ласий надійний шматок.
Нестор усміхнувся лівим краєчком тонких губ. Він так відреагував на похвалу його війська, а з приводу вигоди і саме на це зауваження сказав:
— І нам зараз вигідно з ним поякшатися. Тож бо поганяй, Олексію, і дій сміливо, але обачно. Ну, будь здоров. Телефонуй про хід переговорів.
Махно й Чубенко обнялися на прощання.
Через кілька днів Нестор зібрав нараду своїх командирів, доповів загальну оперативну обстановку. Вона була невтішною, фронт, на якому билися напівозброєні повстанці з відбірними частинами білих під командуванням генерала Шкура, сягав за сто верст від Маріуполя у напрямку на схід і північний схід. Мужності махновцям не позичати, а ось зброї катма. Часто їм доводилося вступати в бій з голими руками.
— І в цій ситуації я зміг відправити голодуючим мешканцям Москви та Петрограда 100 вагонів хліба, — сказав Нестор. — Гадаю, більшовики належним чином оцінять нашу допомогу їм і за добро віддячать добром.
"Батько" перервав розмову, вийняв хустину, притулив її до рота, закашлявся. Останні місяці він, будучи всі дні і ночі в нестерпну стужу з пронизливими вітрами-суховіями на фронті, застудився, але все не знаходив часу полікуватися, хоч Галина Кузьменко наполягала це зробити, аби не сталося чогось гіршого. Коли задушливий, аж здається, туберкульозний кашель відступив, Нестор продовжив:
— Отже, враховуючи сьогоднішню обстановку на фронті, нам нічого не залишається, як увійти в союз з Червоною армією. До її комдива Дибенка, який зараз знаходиться наче в Катеринославі чи в Синельниковому, виїхав Чубенко. Йому наказано підписати з більшовиками угоду. І ціною невдячного для нас союзу з червоними ми озброємо наші нові частини й перейдемо у рішучій наступ. Нині ми маємо майже 50 тисяч повстанців, і коли їх належним чином озброїти, то біляків зітремо в порошок.
Нараз забринчав телефонний апарат. Слухавку взяв начальник оперативного штабу Віктор Білаш...
— "Батьку", тебе Чубенко, — невдовзі сказав він.
Олексій телефонував з Нижньодніпровська. Він сказав, що 26 січня бачився з Дибенком і той дійсно запропонував військовий союз з Червоною армією, але з однією умовою: що всі загони й полки сільських повстанців увійдуть до складу його дивізії як бригадна одиниця, яка називатиметься Третьою Задніпровською бригадою імені батька Махна.
50
Дибенко Павло Юхимович (1889—1938 рр.) — матрос Балтійського флоту, в 1917 р. — голова Центробалту. В громадянську війну керував групою військ, Кримською армією, був начдивом. Командуючий військами військових округів. Замучений НКВС у 1938 році. (Див. А. В. Белаш, В. Ф, Белаш. Дороги Нестора Махно. Киев — РВЦ "Проза". — 1993. — С. 583, 584.).