— Не знаю, — сказав гетьман. — Знаю лиш те, що на Січі ще донедавна лютувала пошесть. Я навіть листів не приймав від запорожців, щоб не схопити заразу. Відрядив туди своїх людей.
Посли похнюпили носи: що ж робити?
Самойлович теж похнюпився разом із ними, потім спитав:
— А ви що хотіли? Просити Сірка, щоб він віддав вам царевича?
Чадуєв гостро блимнув на гетьмана і застеріг, аби той ніколи не смів величати самозванця царевичем. Це, щоб ти знав, ошуканець, безбожник і вор. Вони вже знають, що дурисвіт прийшов із Дону, що він під рукою розбійника Стєньки Разіна чинив грабунки і душогубства. Тому його чекає та сама доля, що й головоріза Разіна. А Сірко мусить видати їм самозванця, якщо він не клятвопорушник, адже ще торік присягав цареві на вірність, коли його величність відпустив кошового з Сибіру. Цар помилував Сірка, щоб він воював татар і турків, а не приймав у себе самозванців та ворохобників.
— А це не від Сірка залежить! — сказав Самойлович. — Хіба ви не знаєте, що найважливіші справунки вирішує не кошовий, а козацька рада? Як козаки постановлять, так і буде.
Чадуєв і Щоголєв знову похнюпились, але швидко й оговталися: може, з голотою ще легше домовитися, ніж з отим чортом Сірком. Цар велів передати, що вже підписав указ, за яким запорожцям буде надіслано грошове жалування, харчові припаси, сукна, ломові гармати та ядра до них, а також він пришле на Січ гармаша, котрий навчить козаків ладувати нове оружжя. Тільки щоб вони, запорожці, вірно служили государеві та воювали з бусурменами, а не приймали в себе непевних людей.
— Ну, на Січі є непорушне правило, — сказав Самойлович. — Туди приходить хто хоче, відходить коли хоче, і видавати приходьків там не заведено. Такий звичай. Один для всіх.
Посли надули щоки: так чи інак, а без самозванця вони до Москви не поїдуть.
— Може, та пошесть уже й відступила, — міркував уголос гетьман. — Якщо Сірко зайшов у Січ, то вона, либонь, не страшна. Хоча то такий, що не боїться ні чуми, ні тюрми, ні п’яної куми. Але треба дочекатися моїх людей, що пішли на Запорожжя. Ті скажуть.
Посли, притулившись бородами одне до одного, пошушукалися і вирішили не сидіти в Батурині, а вирушати ближче до Січі назустріч гетьманським вістунам. Бо їм дорогá кожна хвилина.
Гетьман не посмів перечити і з почтом сам допровадив послів та московських ратників спершу до Гадяча, а звідти до козацького містечка Омельника, укріпленого земляною фортецею у нижній течії Псла. Тут вони заїхали до омельниківського сотника Паливоди спитати, чи не було в нього гетьманських посланців, бо вони часто зупинялися у Паливоди по дорозі на Січ і назад. Та замість своїх людей Самойлович неждано-негадано застав тут значного запорожця Грицька Пелеха з товаришами. Вони саме полуднували борщем із карасями та потягували густі наливки, що їх у семи бутлях виставив напоказ сотник Паливода — від вишняку і тернівки до смородинівки і берсенівки[16].
Гультяї! Аби хоч один підняв озаддя та вклонився гетьманові, як велить його чин, але вони тільки й того, що поклали ложки й підвели свої капустяні голови. Лише сотник Паливода чемно кивнув Самойловичу та незнайомцям і припросив їх до столу. Але й Паливода не далеко відкотився від цих капустяних голів, бо гетьман ніколи не міг угадати, до котрого полку належить омельниківська сотня. Учора вона була записана до Чигиринського (таке, як ходила під Дорошенком), сьогодні — до Кременчуцького, а де опиниться завтра? Іншим разом Самойлович поїхав би далі, але тут він багато чого міг довідатися, то сів із послами до столу.
І гетьман почув три новини: одну хорошу, другу погану, а третю таку собі. По-перше, чума відступила, карантин на Січі знято, тепер туди вільно заходити, кому дуже треба.
— А ти давно звідти? — спитав Самойлович у Пелеха.
— З учора.
— То, може, ти бачив там моїх посланців?
— Бачив, чого ж би я їх не бачив?
— Чому вони затримуються? — спитав гетьман.
— Ну, я ж сказав. — Пелех виловив дерев’яною ложкою з борщу карася. — Еге, я ж, здається, казав: усім туди вільно заходити, та не всім виходити.
— Як то не всім?
— А так, що посадили тих посланців до сиквестру. Під арешт, значить.
— Під арешт? Моїх людей? Хто посмів?
— От чого не знаю, того не знаю, — сказав Пелех. — Якщо посадили, то, видно, є тут якась підспідка.
Самойлович не знав, що й думати.
— А Сірко де? — ковтнув він повітря.
— Кошовий? — перепитав Пелех, наче на Січі було сім Сірків. — Він пішов на морські розливи турка бити. Цар велів йому чинити промисли над бусурменами, він і пішов, ще не спочивши після Тягині.