Чадуєв підігнав свого жеребця, щоб порівнятися з Вишенькою, Щоголєв підоспів з другого боку, і вони спитали у провідника, де це він ночував, що його не було в заїзді.
— Я? — закліпав Вишенька чумними очима.
— Ти!
— Я, панове, ночував… у раю.
Чадуєв із Щоголєвим здогадалися, на що натякає Вишенька, але говорити про це посоромились. Пожувавши губами, Чадуєв сказав, що вся Келеберда схожа на рай.
— Ще б пак! — Вишенька озирнувся на містечко. — До Келеберди сам Сірко доклав рук. А потім просив царя, щоб той одписав йому Келеберду. Хіба, каже, я не заслужив за стільки перемог над мусульманами одненьке містечко?
— А царь? — спитав Щоголєв.
— Цар був не проти, — сказав Вишенька. — Подарував Сіркові Келеберду, та потім гетьман… Самойлович таки… зупинив той указ.
Посли отетеріли: хіба гетьман може піти проти волі царя?
— Виходить, може, — повісив Вишенька носа, наче Келеберду відібрали у нього. Разом із Ївгою.
Чадуєв і Щоголєв не йняли віри: ніхто не може скасувати царський указ.
— От ви й побалакайте про це з царем, — замовив слово за Сірка Вишенька. — Ви ж його посли, скажіть, що так і так, не дав гетьман Сіркові Келеберду.
— Татари!!! — враз закричав Щоголєв.
Чадуєв і всі ратні люди позривали з плечей мушкети й пищалі.
На обрії спершу з’явилася чорна смужка, яка більшала й розросталася швидше за грозову хмару. За мить до них долинув глухий стукіт копит. Назустріч летів щонайменше чамбул кримчаків.
Від такої несподіванки острахнулися коні й люди. Сотник Чадуєв подав команду розгорнутись до бою.
Вишенька засміявся.
— Не бійтеся, — сказав він. — Це не татари.
— А кто?
— Дикі коні. Тарпани.
Табун підбіг до них сажнів за сорок, і всі побачили, що низенькі мишасті коні без вершників. Тарпани ж, навпаки, угледівши, що попереду не вільний табун, а загнузданий, звернули вбік і навскоси помчали далі в поле.
Москвини, перевівши дух, закинули за плечі мушкети й пищалі. Присоромлені, вони довго їхали мовчки. Тут і там з насиджених місць зривалися сугаки, лисиці, зайці, дикі свині. Одного разу дорогу їм перейшла дика кішка з китастими вухами. Вона подивилася на послів жовтогарячими очима, мовляв, ну що, їдете? Їдьте, їдьте… Вас уже ждуть.
Чадуєв спитав у Вишеньки, чого Самойлович в’ївся на Сірка.
— Хіба ви не знаєте? — здивувався Вишенька. — Козаки хотіли мати за гетьмана Сірка, а не поповича[18]. То ви замовите за кошового слово перед царем? Той, мабуть, і не знає, що гетьман не дав йому Келеберду.
Посли сказали, що все залежатиме від того, як Сірко поведеться із самозванцем. Поки що він не туди пряде.
Попереду засвітилося широке річкове плесо.
— Ворскла, — сказав Вишенька. — Кишенька вже недалеко.
«Вор — наше слово, — подумали Чадуєв і Щоголєв. — Усе тут наше і більше нічиє. Та замість того, щоб сказати “спасибі”, ці козаки постійно чимось невдоволені».
— Якщо Сірко не видасть вам самозванця, то не матиме Келеберди? — чогось дуже пікся за Сірка м’якосердий Вишенька.
Чадуєв витяг із кишені давно скручену дулю: оце ти бачив?
Вишенька поцікавився, що вони робитимуть далі, якщо запорожці замість царевича покажуть їм те саме. Посли сказали, що тоді прийде військо ратних людей і самозванця заберуть силою. А Січ спалять і розвіють за вітром.
Насипете собі на хвіст солі, подумав Вишенька.
Попереду вигулькнуло сотенне містечко Кишенька, що тулилося однією щокою до Ворскли, а другою наслухало, хто там їде чи йде зі степу. Заходило сюди чимало всілякого подорожнього люду, насамперед до шинку, хоч стояв він не на в’їзді в містечко, як у Келеберді, а далі, навпроти церкви. Може, тому й звався шинком, а не корчмою. Тут уже, видно з усього, було весело — біля конов’язі топталося чимало припнутих коней, а з комина на вшитій очеретом покрівлі курів такий дим, що з ним могла вилетіти не тільки синиця, куниця чи хвостата чортиця, а й ціле відьомське кишло.
Розділ VІ,
який оповідає про несподіванки, що підстерігали послів у Кишеньці, про навислу над ними смертельну загрозу та зухвалі насильства, вчинені москвинами
У шинку було так завізно, що туди ледве впхалися сотник Чадуєв, піддячий Щоголєв та їхній провідник Карпо Вишенька. Про ратних людей і не йшлося, вони знов зосталися біля плоту голодні.
Посли дрібно закліпали очима, так тут було накурено з козацьких люльок богородицькою травою[19], полином, євшаном, солодким турецьким тютюнцем та вельми помічними від застуди і кашлю висхлими бібками вухатих їжаків, рідкісної животини навіть у Дикому полі.