Гетьман Іван Самойлович, не зволікаючи, відрядив до них свого генерального осавула Олексу Черняченка-Чорного і наказав вибрати для охорони Чадуєва й Щоголєва сорок найпевніших козаків з Полтавського полку.
Посли були задоволені такою підтримкою, але попросили, щоб із ними й надалі лишався Вишенька. Він їм подобався.
— Чай, іспужался шібко, касатік?[21] — спитав у нього Чадуєв.
Вишенька не второпав, що той галдикає, і тільки знизав плечима.
— Дак віть єнта токмо ізначалє, — сказав Щоголєв. — Цяпєряча будям інтіть прям в логов чокалов![22]
— Пущай. Ми ужо пужатия, — заспокоїв його і себе сотник Чадуєв. — Видюжім![23]
Від його слів навіть Вишеньчин сірий коник пустив очі під лоба.
І хтозна, на добро чи на лихо, перед тим, як їм вирушати в дорогу, знов упав туман. Драна зима видалася. Вже на носі була масниця, а снігу ні жмені, самі тумани. Добре, що Вишенька міг утрапити на Січ із заплющеними очима. Та й решта козаків із Полтавського полку були не в тім’я биті, а генеральний осавул Черняченко-Чорний — той краще за всіх знав, що таке Чорний шлях. Та й Муравський[24] по той бік Дніпра був не менш небезпечний, там найчастіше снували татари, тудою вони набігали в Україну й верталися до Криму з ясиром. Тому ніколи не вгадаєш, де і з якого боку на тебе чатує лиха година. Усе залежить від фортуни, яка така ж мінлива, як і погода — сьогодні туман, а завтра вдарять такі морози, що начувайся. Тому в почті осавула Черняченка-Чорного завжди було кілька коней, нав’ючених, окрім харчових припасів, барилами горілки, суліями, бутлями, коновками, аби не заклякнути десь у степу просто неба. До тих барил у Черняченка-Чорного був приставлений окремий тямущий джура Гурко Наливайченко, який знав своє діло, як «отченаш», бо від цього діла залежало дуже багато. Гурко Наливайченко давно помітив, що вчасно налита чарка може вирішити більше, ніж шабля чи навіть ломова гармата.
Розділ VII,
у якому піде мова про приїзд послів на річку Томаківку, про кальниболотських гайдамаків та величезне значення оковитої в дорозі
Поки вони дісталися до кордонів вольностей Війська Запорозького Низового, то й зима збігла. Більший шмат шляху проїхали без особливих пригод, навіть біля Кодака відбулися легким переляком, коли десь недалечко в тумані повз них проскочило лихо. Хоча з усіх сил ревів Кодацький поріг, але і в тому ревищі вони почули, як зовсім поруч протупотіли копита. То міг пробігти табун тарпанів чи сугаків, міг проскочити татарський чамбул, а може, промайнуло й таке, що невидиме людському оку. Та, хвала Богу, пролопотіло своєю дорогою і десь поділося.
Видиме з’явилося на березі річки Томаківки, верстов за десять від Січі, коли сонечко, що вже повертало на весну, розігнало туман. Тут, на березі Томаківки, стояла ще добра торішня паша, пережили драну зиму висхлі полини, пижмо, ковила, пирій, між яким уже пробивалася молода зелена трава.
Не дивно, що саме тут гурт козаків випасав коней, бо ближче до Січі все давно випасли й витоптали до голої землиці. Але це були не прості конопаси — на прогулянку до Томаківки вийшли колишні кошові отамани Явсей Шашіль, Лук’ян Андрієць[25], із значних товаришів ще Михтодь Пуп, Хома Лисокобилка, отаман Кальниболотського куреня Добривечір та його козак Гандрій Тхорик. Серед них у великому пошанівку походжав донець Іван Міюський, той, що привів на Січ царевича.
— Ого, скільки вас! — здивувався Явсей Шашіль, приклавши дашком долоню до лоба і дивлячись проти сонця на Черняченка-Чорного. — Чи це ти, чи не ти, пане осавуле? Здоровий був! А то ти, Вишенько? Яких таких цяць ведете на Січ, що вслід котиться сорок реєстрових галушок Полтавського полку?
Запорожці добре знали, хто до них іде, у декого вже свербіли кулаки, але Сірко суворо застеріг, щоб цих москвинів не чіпали. Так повелося в усьому світі, що посли — люди недоторканні.
«Як дошлюбні дівки?» — здивувалися запорожці.
«Гірше, — сказав Сірко. — Бо дівку хоч полапать можна, а послів — ні».
Хто його зна, як воно ведеться у світі, а тут уже не раз бувало, що московських послів і грабували, і давали такого духопелу, що вони не знали, в який бік тікати. Найпершими призвідцями в таких бешкетах були кальниболотці — Іваник, Тхорик і Вовкотруб. Їх за це двічі судили на козацькій раді, суддя Степан Білий вимагав смертної кари, але козаки не давали згоди на такий рішенець — щоб це через якихось московських придибайлів занапащати християнські душі? Не буде такого! Це якби вони пограбували когось із своїх товаришів, тоді так, тоді, звичайно, ганебна смерть, а щодо послів — то це ж не пограбування, а засторога. Козаки ще й Степана Білого хотіли покарати, забрати в нього печатку, щоб не був таким розумним, і настановити суддею Добривечора. Кальниболотський курінний теж був ще тим отаманом! Пів сажня в плечах, кулацюра, як чавунне ядро, ніколи не повіриш, що він теж навчався в Київській академії. А коли гнівався, то всіх кальниболотців — і винних, і невинних — пробирало холодним потом. Доводилося шукали п’ятого кута в курені, бо як угріє тим ядром поміж роги, то залетиш під сирно і вже не треба ні суду, ні слідства. Козаки боялися свого курінного, але й любили. Щороку на перевиборах військової старшини кальниболотці хотіли настановити Добривечора суддею, та все якось не виходило. З одного боку, сам Добривечір колупав припічок, а з другого — кому потрібний непохитний суддя?
24
Чорний — давній торговельний шлях, що вів від Лівобережної України на Запорожжя. Муравський пролягав від Криму на північ України й аж до Московії.
25
У давніх московських актах стосовно цієї справи Явсея Шашіля називають Євсєвій Шашол, Лук’яна Андрійця — Андрєєвим.