Та ось Лук’ян зістрибнув на землю, човен хитнувся набік, посунувся вслід за Лук’яном, і тоді він підставив плечі під днище, вхопився за борт і спритно опустив суденце додолу. Це був давній дідівський човен «волик», яких тепер козаки не робили, — завелика розкіш обтягувати вербовий кістяк воловими шкурами. Зате «волик» виходив легенький, як іграшка, і його не заміниш нічим, де треба одному козакові перетягти човна суходолом. Ось і зараз Лук’ян Андрієць самотужки підтягнув човна до води й сказав Черняченкові-Чорному, що він перевезе його, осавула, разом із послами та ще, може, Вишеньку на той берег. Так буде зовсім близько до Січі. А козаки Полтавського полку з ратними людьми під’їдуть дорогою дальшою, вони її знають.
Осавул Черняченко-Чорний трохи подумав, вагаючись, та все-таки згодився, бо наче нічого не віщувало лиха. Запорожці хоч і гули про свого месію-царевича, але рукам волю не давали. А від нахвалянь та погроз ще ніхто не вмирав. То чого б не прокататися на «волику» через Томаківку, якщо так буде швидше?
Коли Лук’ян Андрієць приніс весла, які він ховав у сухих прибережних очеретах, і Черняченко-Чорний, Чадуєв та Щоголєв, а також Вишенька вже сідали у човен, раптом почувся тупіт копит. До них летіла ватага вершників з таким галайканням та свистом, що декому спершу здалося, наче до них женуться татари. Але ні, то були козаки Кальниболотського куреня. Летіли вони до Томаківки з таким завзяттям і поспіхом, мовби справді когось доганяли. Під’їхали на повному галопі, різко спинили здиблених коней і забігали очима, когось шукаючи.
Їх було одинадцятеро, цих кальниболотських гайдамаків, — розхристані, впрілі, жупани аж парували на них під весняним сонечком, а захекані! — наче не вони приїхали на конях, а коні приїхали верхи на кальниболотцях. Попереду гарцювали чимось невдоволені Іваник і Вовкотруб, бракувало ще хіба Тхорика, якого Добривечір потяг на Тарасівське майже за вухо.
Вовкотруб ще раз кинув очима туди-сюди, вдав, що не помічає московських послів, зневажливо оглянув ратних людей у довгих червоних каптанах, з погордою подивився на козаків Полтавського полку, бо запорожці завжди зверхньо дивилися на городових реєстровців. Нарешті Вовкотруб протрубив у свою луджену вовчу горлянку:
— А де ваш Наливайченко?
— Нащо тобі Наливайченко? — суворо глянув на Вовкотруба Черняченко-Чорний, ображений тим, що, минаючи увагою генерального осавула, запитують Наливайченка, ніби він тут найстарший.
— А ти не знаєш нащо? — спитав Іваник. Він сидів у сідлі й дивився на спішеного Черняченка-Чорного згори вниз.
— Не знаю, — буркнув осавул.
— То навіщо ж ти його за собою возиш, як не знаєш?
Це вже було занадто. Черняченко-Чорний закопилив губу.
Вовкотруб побачив, що Іваник зарвався, так можна дістати облизня. Він прокашляв свою луджену горлянку й заговорив чемно і весело:
— Нам сказали, що у вас тут наливають. Тому ми й питаємо Наливайченка. Але звертаємося і до тебе, пане осавуле: чи не почастував би ти чесне низове товариство оковитою?
— Еге, — Іваник і собі озвався лисячим голосочком. — Весна надворі, душа радості просить. Почастуй нас, осавуле, живою водою.
— Вшануй чесне низове товариство, — хором проказали кальниболотські гайдамаки. — Хіба тобі жалько?
Черняченко-Чорний, який закусив був вудила і, покладаючись на полтавських реєстровців та московських ратних людей, хотів послати цих нахаб чимдалі, після таких слів трохи обм’якнув. Він горілки не шкодував, якраз і возив її за собою для таких ось оказій, щоб загладити якусь невдоволеність чи задобрити товариство. І Черняченко-Чорний уже хотів подати команду Наливайченкові, аби той відтикав чопа, аж тут дідько потяг за язика Лук’яна Андрійця.
— Не треба! — гукнув він. — Не давайте цим драпіжникам горілки, бо матимемо клопіт!
І цей непорочний, майже святий та безгрішний Лук’ян Андрієць почав привселюдно соромити кальниболотців, обзивати їх гайдамаками і лиходіями, бо це вони, мовляв, чинять розбої довкола Січі, вони вже не раз грабували московських людей, навіть послів, які приходили на Запорожжя. Чи не вони, ці розбишаки, застрелили з пищалі, а потім ще й утопили посла Лодиженського, московського стольника і боярина, а разом із ним порішили й піддячого Скворцова[27] та їхнього товмача Снєтіна. І що тепер маємо? Раніше московські посли приходили на Запорожжя з товмачами, а потім через таких розбійників, як оце, сказали годі, навіщо на Січ посилати ще й товмачів, якщо їх там убивають?
27
Насправді піддячий Скворцов тоді дивом вижив, козаки покинули його побитого на березі, вважаючи, що він мертвий.