Тут Чадуєв і Щоголєв вставили своє слово, мовляв, діло не тільки в тому, що товмачів убивають. Пора вже всім знати тут їхню мову, пора призвичаїтися, адже московські люди ходять у Малоросію й Запорожжя вже двадцять років, ще з 1654 літа, відколи цар Олексій Михайлович підписав із Хмельницьким грамоту про братерство. Тому козаки і вся Малоросія мусять знати мову братів.
Непорочний та безгріховний Лук’ян Андрієць вислухав їх уважно, кивнув на знак згоди, але далі знову повів своєї:
— Хоч так, хоч інак, а саме після того, як застрелили і втопили боярина Лодиженського і вкокошили Скворцова та їхнього товмача Снєтіна, до нас почали приходити московські посли без товмачів. Бо не кожен наважиться йти в той край, де тебе вб’ють, а потім ще й пограбують. Чого кривите й відвертаєте морди? — подивився Лук’ян Андрієць на Вовкотруба й Іваника. — Думаєте, я не знаю, хто забрав казну в Лодиженського?
І він далі став паплюжити чесне кальниболотське товариство, особливо ж Іваника й Вовкотруба, звалював на них усі злодіяння, плутаючи грішне з праведним. Бо як послухати Лук’яна Андрійця, то виходило так, що не було на світі більших розбійників за Іваника, Вовкотруба та їхнього посіпаку Тхорика, якого курінний Добривечір за вухо потяг на Тарасівське. Лук’ян добре бачив, як той огинався, піджидав тут своїх товаришочків, щоб разом напасти на московських послів.
— Ану ж бо скажіть, що я брешу? — гримнув Лук’ян Андрієць на Іваника і Вовкотруба, а ті, приголомшені таким віроломством знатного запорожця, зціпили зуби й мовчали.
Лук’ян Андрієць і сам розумів, що передав куті меду, не треба так при чужих, але він зумисне обрав таку хитру методу — залякати і спантеличити кальниболотських гайдамаків, щоб ті не посміли чіпати послів. Тож, поки вони, окаянні, не прийшли до тями, Лук’ян став підганяти москвинів, Черняченка-Чорного та Вишеньку, аби вони швидше сідали у човен, бо час відпливати.
Присоромлені і знетямлені кальниболотці тільки й устигли висунути з піхов шаблі на лікоть, як легенький «волик» уже поплив від берега на той бік Томаківки.
Полтавські козаки та ратні люди, червонокаптанники, рушили на Січ дальшою дорогою. Кальниболотці ж стояли на березі і, зціпивши зуби, дивилися вслід шкіряному «волику», в якому од них віддалялися найлютіші вороги. Вони ще сподівалися, що легкий шкіряний «волик» зараз хитнеться, перекинеться і посли підуть на дно годувати раків, як колись пішов стольник Лодиженський. Це єдине, що могло виправдати лихослів’я Лук’яна Андрійця. Москалі підуть на дно, а Черняченко-Чорний і Вишенька випірнуть, Лук’ян теж випливе, бо он же й коник його пасеться в березі, дожидаючи свого господаря.
Але все вийшло інакше. Ніхто не пішов на дно, «волик» без пригод переплив Томаківку, й московські посли Чадуєв та Щоголєв, осавул Черняченко-Чорний і Карпо Вишенька рушили далі на Січ. Правда, посли перед тим, як розпрощатися, ще спитали в Лук’яна Андрійця, чи запорожці справді вірять в царевича, чи тільки викаблучуються за своїм давнім звичаєм.
— А ви вірите в Бога? — спитав їх перевізник.
— Шібка[28], — відповіли Чадуєв і Щоголєв.
— Я вас не за шибку, не за вікна питаю, а чи вірите в Господа-Бога?
— Вєруєм в Бога, і в мать єво, матушку Богородіцу, і в батюшку царя.
— От і вони вірять, — сказав благочестивий Лук’ян.
Уже вечоріло, коли він повернувся «воликом» на цей берег. Тут було зовсім безлюдно, Лук’ян навіть пошкодував, що ніхто не побачить, як він спритно висаджує на коня такого величезного човна самотужки, як потім сідає у нього, тримаючи рівновагу. Хто здогадається, як він це робить? Ніхто.
Перш ніж висадити «волика» на коня, Лук’ян Андрієць пішов заховати в очереті весла й тут лиш побачив, що берег не зовсім безлюдний. Край очерету нишком собі сиділи, задумливо обхопивши руками коліна, харцизяки Іваник та Вовкотруб. Вони когось ждали й, зачувши кроки, разом повернули свої задумані голови. Перед ними стояв святий та безгрішний перевізник через річку Томаківку.
— Будете бити? — спитав Лук’ян Андрієць.
— А ти як думаєш? — Іваник поклав руку на товстелезного дрюка, що лежав біля нього.
— Думаю, що будете.