«А хіба я не казав, — засміявся Сірко, — що прилетить та зозуля, яка мене не забула?»
Цар не любив таких кпинів. Може, через те після його твердого слова Сірка тримали в Москві всю зиму і майже весну, він повернувся на Січ аж на початку літа. Зате надивився на Москву донесхочу — від царських палат до лобного місця, де страчували лиходіїв.
— Бачив я царя, як оце вас, — сказав Сірко Чадуєву й Щоголєву. — І государя бачив, і царевича, тому й кажу, що вони схожі, як дві краплі води. А ви бачили тільки царя, а сина його ще ні, тому верзете тут глупства.
Сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв затято стояли на своєму. Вони сказали, що приїхали на Січ не дивитися на самозванця, а забрати його й відвезти в Москву.
— Забрати? — обурено загули запорожці. — У Москву? Та там же бояри задушать його голими руками і не покажуть цареві-батечку.
Скільки посли не переконували низове товариство, скільки не проклинали самозванця та його полигача Івана Міюського вкупі з їхнім верховодою Стенькою Разіним, нічого не допомагало. Суперечка зайшла в глухий кут. Сірко сказав, що цей гордіїв вузол розрубає козацька рада: як вона постановить, так і буде. Він велів послам іти в грецьку хату й ждати, поки запорожці зберуться на коло. Тоді покличуть і їх, і царевича Симеона Олексійовича, щоб розвіяти сумніви.
Чадуєв і Щоголєв, повісивши носи, пішли до грецької хати. Діди-райці теж почимчикували до своїх куренів, а Сірко й деякі старшини та військові товариші вирішили провідати царевича. Вони гусаком потягли до куреня Симеона Олексійовича — Сірко, суддя Білий, писар Яковина, осавул Харко Білецький, підсліпуватий Лук’ян Андрієць, курінні отамани Добривечір, Хведько Срібний, Саливон Гапочка, довбиш Дробаха.
Царевич їм зрадів, як дитина, і Сірко знову сказав, що Симеон викапаний цар Олексій Михайлович: причепи йому бороду — не відрізниш. Запорожці, які ніколи не бачили царя, тепер могли уявити, який він із себе.
На радощах усі почали випивати й веселилися цілий день, а Сірко, захмелівши, заснув[31]. Царевич, щедра душа, частував гостей тими ласощами, яких запорожці йому настаралися за сорок єфимків у Переволочній від крамаря Перехреста, — фіґами, макухою, борсучим здором, халвою, кав’яром, рахат-лукумом, ремезовими яйцями, сушеними динями та ще всякою всячиною. Симеон підливав запорожцям міцної айвової запіканки та густих вин, які відразу вдаряли в голову й відпускали душу на волю. Значні товариші, курінні отамани славили царевича й кляли на чому світ московських послів. Ось хай-но збереться козацька рада, тоді вони швидко вирішать, чи цих сучих синів повісити, чи спалити в смоляній діжі, чи, може, посадити голим озаддям у мурашник, щоб комашня обгризла їх до білої кості. А коли вже було виплеснуто все, що накипіло на душі, шкуринський курінний Гапочка, важко повертаючи язиком, що від рахат-лукуму приклеївся до піднебіння, проказав спроквола:
— А чого нам, панове, ждати до ради? Хіба ми не можемо зараз сходити до послів у гості?
— І то правда! — підтримав Гапочку Добривечір. — Хіба ми не козаки?
— Хіба ми не запорожці? — розправили плечі значні військові товариші.
— Ще не вмерла козацька мати! — тріпнув вусами осавул Харко Білецький.
Вони всі разом поглянули на царевича — що він скаже? — а той уже чіпляв до пояса криву шаблю в золочених піхвах. Його велике праве вухо палало, як бойова малинова корогва. Запорожці благоговійно дивилися на це малинове вухо, на юне войовниче обличчя і уявляли, яке воно буде гарне, коли в царевича виростуть вуса. Це буде перший московський цар, котрий носитиме не бороду, а козацькі вуса, він любитиме запорожців, як рідних дітей, присилатиме їм на Січ щедре грошове жалування, харчові припаси, готові чайки, гармати, ядра, свинець, порох, сипоші тощо.
Потім усі подивилися на Сірка, який дрімав на покуті під образами, приклали пальці до губів — тс-с-с-с, звели очі на тьмяний лик козацької матері Богородиці, перехрестилися і навшпиньках, щоб не розбудити кошового, посунули з куреня.
Вечоріло, але бузьчиха, сидячи на гнізді, яке вони з чоловіком змостили на вершечку ганебного стовпа, добре бачила, як значні військові товариші навшпиньках пройшли повз церкву, пушкарню, військову канцелярію, повз ганебний стовп під її гніздом, а потім, втягнувши голови в плечі, поминули шибеницю. Тільки даремно вони думали, що їх ніхто не чує і не бачить — кілька сотень козацьких носів приплюснулися до шибочок у вікнах, відтак ті носи обережно вистромилися з дверей куренів, а далі козаки, вже не криючись, висипали надвір і приєдналися до старшин, які виходили за січовий вал до грецької хати. Тут уже ніхто не крався навшпиньках, вони йшли рішуче, йшли безоглядно, а потім не стрималися й побігли, вимахуючи руками. У перших лавах бігли донець Іван Міюський, кальниболотські гайдамаки Іваник, Вовкотруб, Тхорик, їх наздоганяв, спотикаючись і зашпортуючись у рясних шароварах, підсліпуватий Лук’ян Андрієць, бігли корсунці, уманці, пластунівці, шкуринці, васюринці, кисляківці і вся низова братія запорозька — від значних військових товаришів до рядової сіромашні. За ними, кашляючи, шкутильгали діди-райці, бо як же без них?
31
У давніх московських актах дослівно «Сѣрко упився будто спалъ». Насправді Сірко ніколи не впивався, і навіть у цьому документі засвідчено, що він «начебто спав». Тобто кошовий за своєю звичкою «дрімав», тримаючи все в полі уваги.